телефон? – запитав Марченко.
– Та на який же біс він мені? – розвів руки Григорій Михайлович. – У мене й самого тої цяцьки нема. Ні я нікому не звоню, ні мені ніхто. Живу – сам собі хазяїн. А чого це ви про них розпитуєте? – почав прозрівати сусід. – Учора міліція тут крутилася. Сьогодні ви.
– А-а-а… вони в лотерею виграли, – одразу ж і збрехав Ігор. – І оргкомітет звернувся до нас, у газету. От ми й розшукуємо.
Дідусь подивився з недовірою. І, запаливши нову цигарку, «професійно» затягнувся. Випустив дим.
– Щось ви багатенько розпитуєте, – погрозливо мовив він. – Гм, лотерея… То, може, менти теж до них через це приїжджали?
– Не знаю, – стенув плечима донкор. – Нам наказали – ми виконуємо. Треба про потрібну людину побільше інформації зібрати. Нам за це гроші платять. От і шуршимо.
– Гм, закони нові чи що? – знову затягся «смачно» дідусь і задумався.
– Нові, батьку, нові, – почухав потилицю Марченко.
– Тоді краще не вигравати, – чмихнув сусід крізь сизий дим. – Бо такого накопають, що тими грошима й не відкупишся.
– Це точно, – підморгнув Лисиця.
– А виграли хоч багато? – поставив логічне питання Григорій Михайлович.
– Десять тисяч, – ніби відрізав Ігор.
– Ну, не дуже, – покрутив носом сусід, але зразу ж і насторожився. – Чи це в доларах?
– Та ні, – розчарував його донкор. – У наших, у рідненьких.
– Тоді й не багато, – ще раз розчарувався дідусь. – Але я б не відмовився.
– Грайте – і виграєте, – радісно мовив Богдан, ніби був «обличчям» лотереї.
– Та я якщо й зіграю, то тільки в ящик, – без тіні суму сказала «спецівка». – Там точно не програю. Безпрограшно ж там.
– Це правда, – кивнув Ігор.
Лисиця тільки спостерігав. Старий ніби все говорить щиро. Жодного натяку на штучність. І детектор брехні б відпрацював ухолосту.
– Дякуємо! – поставив крапку Богдан. – Ви нам дуже допомогли.
– Та, хлопці, на скибку ваше «дякую» не намажеш, – запустив бізнес-дипломатію сусід. – Дідунику стопочку перекинути ж треба? Треба. А за побрехеньки мої Сонька в генделику не наливає. Уже й так у боргах як у шовках. Проспонсіруйте сьогоднішнє щастя.
Марченко дістав із барсетки гаманця і зробив його легшим на «Грушевського».
– Оце правильно, – розцвів Григорій Михайлович, ховаючи заробіток до нагрудної кишені з емблемою. – Так щастя біля мене ще й завтра потопчеться.
Дідусь і цього разу був щирим. Не Роберт же де Ніро, щоб обіграти на носовій хустинці всіх. За такий невеликий гонорар.
Журналісти попрощалися, і машина рушила на Донецьк.
– Цікавий екземпляр, – сказав Лисиця, пристібаючись паском.
– Абориге-е-ен…
