хвилин за двадцять. Знову зекономили час. Який зараз діамантовий…
Ось він, цей будинок. Не новий. Дев’ятиповерховий. Сірий. Частина балконів не засклена. На двох – пластикові рами. Усе це Богдан розгледів, поки донкор паркував свою «чайку».
Вийшли. Марченко поставив машину на сигналізацію. За кілька кроків зникли в під’їзді. Викликали ліфт. Той одразу ж прибув. Сервіс! Зайшли. Ігор натиснув на чорний прямокутник із білою вісімкою. Єдину більш-менш живу кнопку. Ліфт, смикаючись, почав підніматися.
– Може, краще б з ментами? – засумнівався Богдан. – Хтозна, що в нього там «під черепком» робиться. Спец, та ще й убивця…
– Ну їх! – махнув донкор. – Поки поясниш. Поки зберуться. Знаєш же, які вони. А так – самі «проскануємо». Раптом на підказку яку наскочимо? Треба шукати скрізь, де можна знайти. А тут – і сам Господь не проти.
– Логічно й красиво. Але – трохи небезпечно.
– Там, де безпечно, ходять дівчатка в квітчастих спідничках. Міні. Із накрученими кучерями.
– Шкода, у мене такого нема.
– У мене теж.
Ліфт зупинився і з гуркотом випустив.
Вийшли.
Довгий коридор. Стіни пофарбовані синім. І двері до квартир на однаковій відстані одні від інших. Ясно. «Готельки». Однокімнатні-однотипні. По вісім на поверсі. Ігор почав шукати потрібний номер. Ага! Ось! Овал із цифрами «п’ять» і «дев’ять» на коричневому потертому дерматині. Натиснув на чорне вічко старезної, забрудненої синьою фарбою і пальцями кнопки. За ветхими дверима пролунав дзвоник. Тут, у коридорі, це почули. Ще трохи – й долинули кроки. Ішла хвора чи стара людина. Повільно шаркаючи. Наближалася, ніби на лижах.
– Хто там? – долетіло хрипле, але жорстке, хоч і жіноче.
– Це до Олега, – відповів грубим голосом донкор. – Він удома?
– Немає, – ще раз хрипло, але м’якіше.
– А коли буде? – знову грубо поцікавився Ігор.
– Та хто ж його знає? – роздратовано сказала стара жінка. – Нічого не казав. Чотири дні як повіявся, то наче у воду впав. Хіба подзвонити не можна? Скажі бабулі, що в тебе все добре. Мені й легше стане. А то ж – як бурундук той. Запхався у своє. З головою. А ти тут переживай. За серце хапайся. Пилюні пий. Хіба ж так можна? Ви подзвоніть йому і вилайте добряче. Що бабулю кинув. А я он хліба шматочок уранці останній з’їла. Що ж мені, з голоду ноги витягти? Ото страму перед сусідами буде! Я ж, діточки, хвора дуже. Ото тільки у квартирі й можу туди-сюди соватись. Та ще, як хто виведе надвір.
– Скільки вам хліба купити і якого? – уже своїм голосом запитав Марченко.
– Чорного й білого, – відповіла бабуся. – Який уже буде. Свіжий, якщо й привезли, досі розібрали. А як не привозили, то й позавчорашній згодиться. Я водичкою розмочу. Аби з голоду не ґиґнути.
– Почекайте, – сказав дверям донкор, а до Лисиці прошепотів: – Постій тут. Постережи. Послухай. Усе може бути. А я зганяю в магаз. Треба ж
