працює в газеті кримінальної хроніки, – пояснив донкор. – Товариш мій. Це він мене привіз на своїй машині.
– То, може, ви й мене відвезете? – спалахнула надією Інна. – Я заплачу. – І заграла до Богдана очима. Того кинуло в зиму. Одразу згадав слова Григорія Михайловича про молоду сусідку. Не той хвасон.
– Я б з радістю, – подався в актори професор і брехав професійно, – але маю ще одне редакційне завдання.
– Шкода, – розчарувалася жінка. – Доведеться тачку ловити… Уже, мабуть, заварився.
Розлила чай і підсунула кожному. Та було ще гаряче. І пити не поспішали.
– А чому ваш чоловік не хоче поїхати? – «упав на дурня» Ігор.
– Який чоловік? – знову напружилася хазяйка.
– Ну, ви ж говорили щойно. – Марченко зосереджено чекав відповіді.
– А, оте? – посміхнулася Інна. – То, швидше, теж жінка.
– Чергове розчарування? – увійшов до розмови Лисиця.
Інна невдоволено покивала.
– Але ж воно не перше? – тиснув далі Богдан.
– Не перше, – важко видихнула Інна.
– Не хвилюйтеся, – сказав Лисиця. – Ми всі – чиїсь розчарування.
– Гм… А й справді. Ніколи не задумувалась. – Інна подивилася в чашку. Ніби там можна побачити відповіді на багато питань.
– І не треба, – поставив крапку Богдан. – Так легше. Ненабагато. Але легше…
– А ви не можете дати свій номер телефону? – наче сніг на голову, запитав Ігор. – Усяке може бути.
– Звісно. Пишіть.
Жінка почала диктувати. Донкор одразу вводив до свого.
– Є, – підтвердив він.
Допивали мовчки. Допили.
– Ходімо? – підвелася Інна, зі скреготом відсунувши стілець.
Гості слухняно рушили до дверей. Жінка замкнула, й усі разом вибралися на вулицю.
– Дякую за допомогу, – простягнула по черзі руку журналістам Шреківна. Лисиці усміхнулась. – Не кожен би погодився. Бувайте здорові!
Журналісти відповіли.
Інна рушила вулицею. Богдан з Ігорем пішли до машини. Сіли. Але Марченко заводити не поспішав.
– Думаєш, у який бік ключа повертати? – кинув дотепом у нього Богдан.
– Майже, – відповів Ігор, зайнятий абсолютно іншим. Подивившись ще трохи в дзеркало заднього огляду, він рвучко відчинив двері й видихнув: – Пішли!
Богдан нічого не розумів, але вийшов.
– Давай за мною! – скомандував донкор і, поставивши машину на сигналізацію, швидко пішов до під’їзду, з якого щойно вийшли. Лисиця поспішав слідом.
Викликали ліфт. Зайшли й подались на шостий поверх. Щоб опуститися на п’ятий. Ось і знайомі двері. Наче дежавю. Марченко натиснув кнопку. Ще раз. Ще. За дверима – обережні кроки. Після них – скреготіння замка.
– Щось забула? – почувся чоловічий голос
