І вручив візитівку.
– Д-д-д-добре, – став заїкатися екс-зек. – Н-н-н-не забуду. А мене там не…
– Ти ж свідок? – запитав, нахилившись, Марченко. – Чи?..
– Свідок, свідок, – майже закричав Приймак. – У-у-у! Гади! Усім від мене щось треба!
– «Катай» на безлюдний острів, – сказав Лисиця. – Там навіть мавпам ти будеш до лампади. Хоча… – Зміряв поглядом екс-зека він. – А тут – вибач. Соціум. «Організована спільнота людських індивідів».
– Де ви такі «академіки» взялися на мою голову? – опустив очі Олег. – Сто років не бачив би.
– Не дрейф! – підморгнув Ігор і штовхнув Приймака в плече. – Уже зникаємо. А ти дивися: дав слово. Якщо завтра до слідака не підтягнешся, післязавтра «Сокіл» тебе привезе на безкоштовних таксях. Та ти ж у курсі…
– Замазали[59].
«Янголи апокаліпсису» гупнули дверима й піднялися на шостий поверх. Зупинилися перед ліфтом. Ігор кілька разів натиснув. Але ніякої реакції від розумної машини. Повторив виклик. Тиша залишалась непорушною.
– Дідько! – викинув із себе донкор. – Уже не працює.
Лисиця тільки розвів руками.
Рушили сходами. Шостий поверх – не так уже й «далеко» від землі.
– І як тобі цей анахорет?[60] – запитав Лисиця.
– Щось він такого боягуза із себе всю дорогу «ліпив», – задумливо відповів Марченко. – Аж не віриться. У «Соколі» ж служив. А там не квілінгом[61] займаються.
– Так, – відрізав Богдан. – Змастирив гарну легенду. І впарює. Але… – Професор замовк, і чулися тільки удари взуття об східці. – Якщо Приймак – убивця, він би не ховався тут. Зробив би такий хід конем, як і Шрек. Знайди його тепер у Магадані… А цей засів за три кроки від жертви. Навіть ближче.
– А може – в цьому і є хід конем? – зупинився Ігор. – Психологічним. Хто стане його шукати під носом? Заховався на видному місці.
– Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».
– Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.
Вийшли на вулицю.
Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.
Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.
У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:
– Алло.
– Добрий день! – пролунав жіночий голос.
– Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».
– Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.
– Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.
Замазати –
Анахорет – людина, яка живе самітно, уникає спілкування; відлюдник; самітник.
Квілінґ – мистецтво створення плоских чи об’ємних композицій зі скручених у спіралі смужок паперу.
