почнете?
– З картинами не вийде. Можу тільки поконкурувати з Малевичем. Найвищим шедевром може стати чорний ромб. Або паралелограм. А от з мадригалами… Завтра.
– А сьогодні?
– Сьогодні ми з вами вечеряємо.
– Але ж я ще не погодилась.
– Невже?
– Так.
– А як же я надихнуся для мадригала?
– А образу мого вам уже й мало?
– Я ж не Данте… Я ж звичайна людина.
– Гаразд. Пожалію вас. Я згодна. Хоч Данте мадригалів і не писав.
– Не факт. Могли просто не дійти до нас.
– Могли.
– Коли й де?
– Обирайте сам. Я ж міліціонер. А в них кнопка «обрати» заблокована. Вони тільки накази виконують.
– Добре. Я передзвоню вам за кілька хвилин. Треба серйозно подумати. І про накази теж.
– Домовились.
Закінчивши, Лисиця накинувся на Марченка:
– Куди тут у вас можна повести ну дуже гарну дівчину?
– Гм, – задумався донкор, – залежить від того, чого ви хочете. Танці чи без. Наркотики – чи без.
Лисиця теж увімкнув мозок.
– Не знаю… – замукав, – повечеряти, поговорити, без диму. І наркоти-гопоти.
– Тоді одразу «Квест».
– «Цо то є»?
– Кафе мого товариша. Досить пристойне.
– Ти на паях?
– Поки ні. Але подумаю.
– Давай адресу.
– Не треба. Я завезу.
– Не відпрацюю.
– Розберемося. Життя довге. Земля кругла. Проблеми вічні.
– Ага. І вона все-таки обертається, Галілео? – закивав професор.
– Місцями, – усміхнувся Марченко. – До готелю?
– Так. Будемо прасувати шнурки.
– І смокінг.
– І смокінг, – підморгнув Лисиця, витягнув телефон і набрав. За мить промуркотів: – Алло, Олено?..
Далі почався мед.
Розділ 12. Прогулянка на Венеру
Затишності кафе надавали однакові квітчасті скатерті, стіни з візерунчастими шпалерами схожих мотивів, м’яке неонове світло. Усе тут ніби створене для побачень. І для ділових – теж. Лисиця поставив собі плюс за цей вибір. Хоч він і з подачі Ігоря.
Замовив собі й Олені морозиво. Для початку. Ефектній симпатичній офіціантці. Але не помічав ні ефектності, ні симпатичності. Постійно милувався Оленою. Наче причарований. Хоча… Чому «наче»? Усе чудово зрозуміло. Він реально причарований. Та і як же можна не бути таким, коли дівчина – просто богиня. Мрія поета, прозаїка й драматурга. І навіть есеїста.
Кафе невимушено заповнювали мелодійні «імпортні» хіти, що пробуджували в Лисиці романтичні нотки. Кілька великих плазм беззвучно показували National Geographic. За рештою столиків бесідували кілька пар і одна галаслива компанія. Та цього Лисиця теж не бачив. Коли зайшов, поглядом, звісно, ковзнув по всьому.
