Михайлович.
– Ні-і-і, – розгублено відповів Богдан.
– Значить, не там.
– А до чого тут Охотське море? – «наїхав» Ігор.
– Ну, ви ж про Пилиповича запитали. Я й кажу. На морях.
«Спецівка» знову вишкірилася. Така то була посмішка. Але з першого разу цього ніхто не зрозумів. «Така арихметика»…
– Так на Охотському ж не дуже тепло, – розгубився донкор.
– Та він до брата поїхав, – нахилився вперед сусід. – На Магадан. Казав, що ювілей у того. Тридцять років не бачилися. Сімдесят братану.
– Ви точно це знаєте? – зосереджено запитав Лисиця.
– Точно, – кивнула «спецівка». – Я ж їх зі шмотками до Донецька, в аеропорт возив. Ще колесо пробив, як назад їхав, зараза. А «запаски» не було. Намучився… Он мій «дуглас», у дворі стоїть.
Журналісти зазирнули. Точно іржаво-салатовий «Москвич-комбі». Перехняблений на лівий бік. Раритет. Але ж якось їде…
– То вони полетіли на Магадан? – перепитав Марченко. – А коли це було?
– Міліція приїжджала вчора, – почав напружувати мізки Григорій Михайлович. – А возив я їх позавчора. Раненько. Вони ж їхати не збиралися. А вже перед самою датою зібралися й подалися. Це ж сьогодні якраз у нього. А мені сказали, собаку, кота і курей годувать.
«Кречета вбито три дні тому, – подумав Лисиця. – Убив і полетів? Гм… Логічно. Магадан далеко. Спробуй там знайди. Загубиться серед вічної мерзлоти – шукай вітру в полі».
– А міліція чого ж приїжджала? – запитав Ігор.
– А я знаю? – почала гніватися «спецівка». – У нас тут вона часто катається. То там щось украдуть, то там. От вони й нишпорять, матері їхній ковінька.
– Ясно. А донька їхня як же? – вів «допит» далі Марченко. – Не полетіла дядька провідати?
– Ні, – відповів сусід. – Вона ж у Донецьку живе. Їй, мабуть, не до того… Собою займається… Чоловік був у неї. Разів два бачив його тут. Патлатий такий. У залізяччі весь. Той, як його, рокер. І наколки робить. Мені ж мої на зоні робили. По-простому. Сяк-так. А зараз… Ціла наука. З причандалами там усякими. Така арихметика.
– Ви сказали «був», – зачепився Лисиця. – А зараз де він?
– Так розійшлися ж вони, – зробив великі очі Григорій Михайлович, ніби цю новину цілий тиждень крутив Перший національний у прайм-тайм. – Не було між них порядку. Не надійна вона. Ну, як жінка. На передок слаба. Ще коли тут жила, таке витворяла, таке витворяла. Добре, що в Донецьк переїхала. Пилиповичу й Дусьці аж полегшало. Ну, а зять цього ж не знав… Там вони й здибалися. Поженилися. А потім розкусив, видно. Та й дав назад. Така арихметика.
– А розійшлися давно? – знову закинув вудочку Марченко.
– Та не знаю я, – підвищив тон сусід. – Наче не дуже. Дуся й казала… Інка, дочка ж, на нервах уся. Вона б не проти з ним і далі. Любить, каже. А він там щось носом крутить. Якісь прентензії в нього. Горшки побили.
– А не
