такий завжди. Десять разів подумає, щоб потім обрати найкраще.
Його мусив зустрічати Ігор Марченко – донецький кор із «Презумпції». Домовилися по телефону, що він чекатиме біля вагона. Лисиця назвав номер. Але нікого, схожого на чоловіка з Бондаренкового фото, не побачив. Не «ґут». Але – нічого. Людський фактор. Історія стара як світ. Телефонувати донкору не поспішав. Зачекає трохи. Не з’явиться й тоді – набере.
Ось пройшли останні «прибульці» з «Інтерситі». Богдан сумно подивився їм услід. Вирішив: порахує до ста вісімдесяти, а потім дзенькне Марченку.
Тим часом дощ виливав останнє, бо удари в «шатро» ставали рідшими й слабкішими. Це піднімало настрій. Зовсім скоро можна буде не ховатися. І бути з небом «на ти».
Коли професор дорахував до дев’яноста, Ігор подзвонив сам і, вибачившись, поцікавився, де Лисиця. Той детально розповів. Видав «максимально точні довготу й широту». Минуло трохи часу – і донкор уже швидко крокував до самотньої постаті професора.
– Ще раз вибачте, – протягнув руку. – Кляті затори. Без них наче життя вже не життя. Ніби й виїхав рано, та все одно…
– Пусте, – підморгнув Лисиця. – Це вже правило, а не виняток. Тільки давай одразу на «ти».
Ігор – міцний і спортивний – зовсім на трохи молодший за Богдана. Ще знайомлячись із ним «фотографічним», Лисиця відзначив, що той нагадував Бондаренка. Русявий. Круглолиций. З добрими розумними очима. Тільки футболка не динамівська. А – зрозуміло – «шахтарська». Подумав, що закентуються швидко. Інтуїція давно вже стала рентгеном. Або спадковою провидицею. І працювала безвідмовно.
Срібляста «лачетті» Марченка нудьгувала серед різноманіття моделей російського автопрому та поодиноких «заморських ридванів» біля супермаркету «Eva». Праворуч – три (!) ломбарди й магазин одягу «Красуня». До нього майже впритул підходив паркан із профнастилу, за яким ховалася низька будівля із синім дахом. Що там – око чужинця так відразу виявити не могло. Паркан щедро обклеєний більшими й меншими оголошеннями «про все на світі». «Живі хвости» деяких тріпотіли, ніби натякаючи, що вся ця нехитра конструкція має право на життя і що від неї шкода тільки «естетичному обличчю міста». А користь? Користь від неї є. Тому, в кого купили старий диван з кріслами чи з ким захотіли займатися англійською мовою. Щоб порадувати батьків успішними результатами на ЗНО.
Дорожню сумку закинули до багажника. «ARMANI» Богдан залишив при собі. Не зупиняти ж машину, щоб дістати носову хустинку. Чи – не доведи, Господи, – травматичного «шмайсера». Бо ж тут, на чужині, у далекому незнайомому місті, може трапитися все що завгодно.
– Їсти не хочете? – запитав Ігор, а потім виправився: – Не хочеш? – І кивнув на невеликий артхаусно-хайтеківський шедевр у формі локомотива, над яким вивищувалася назва «Закусочна» – жовті літери на синьому тлі. Що закінчувалися червоним одноколісним паровозиком. Креативненько.
– Та ні, –
