стріла… Але – не Амура. Когось більшого й нахабнішого. І навіщо?
Поки «умлівав» від силуету Незнайомки, що все більше танув у далині, й так несподівано пережитого, з тих самих дверей устиг з’явитися Марченко. Але не сам. Із пакетом фірми «Zana» у фіолетових кольорах. Ішов швидко. Ніби відчував, що його чекали. І вже довгенько. Навіть дуже. Чи, може, просто звик ходити швидко? Щоб скрізь устигати. Але не швидкістю ходи гарантується встигання. Вийди на п’ять хвилин раніше. А не лети, ніби кінь у милі.
– Вибачайте, – сказав, наблизившись. Гм… Таки провина. – Вибач, – знову виправився донкор. – Цих жінок не переслухаєш. А якщо це ще й сестра дружини… – Марченко замучено покрутив головою. – Катерина тут учителька фізики. Вони з моєю – близнючки. Але Настя красивіша. – Ігор весело підморгнув. – Та все одно. Ніби з дружиною поговорив. Вислухав цінні вказівки на тему «Як треба жити». Бо в тебе ж голова не так варить. Чи її й зовсім нема. Твоя «законна», мабуть, така ж?
Тепер уже Марченко не помилився. В одному. Але зробив це в іншому.
– Немає законної. Тільки незаконні.
Лисиця кисло усміхнувся. Але не тому, що шкодував. Просто так вийшло.
– Щасливий, – сказав Марченко задумливо, але відразу й осікся. – Ну… я хотів сказати, що…
– Хтозна, – не дав йому закінчити Богдан. – Щастя – це ж ілюзія. Міраж. Це те, чого немає. Хоч і кожен його шукає. Та не знаходить. Бо коли починає думати, що ось уже ніби знайшов, одразу втрачає. Ілюзія ж зникає. А «ніби знайдене» щастя стає життям. Хоча життя – уже саме по собі щастя. Або майже щастя.
– Зате дружина – реальність, – закивав Марченко. – Найчастіше – приємна. Але іноді – й жорстка. Та без неї вже й не уявляю себе. Справді половинка. Навіть три чверті.
– А я не уявляю з нею. Просто… Обпікся добряче, коли молодий був[10]. Біль минув. Шрам лишився. Добрячий. І щоразу відбиває охоту. Та й звик я вже так.
– Я-а-а-асно, – протяг донкор. – А моя той, у Миргороді. В санаторії. Так залишила мене на Катерину. Щоб приглядала. Бо ще з голоду копита відкину. Оце котлети й налисники в лоточках. Так що живемо-о-о, – потрусив пакетом Ігор. – У номері загуляємо.
– А як же ти завтра? – зупинив початок «оргії» Лисиця. – Зуби на полицю?
– Я гречку навчився варити, – церемоніально повідомив Марченко, ніби щойно відкрив закон усесвітнього тяжіння. Явно забувши про Ньютона.
– На гречці довго не протягнеш, – опустив його на землю професор.
– А… – відмахнувся вільною рукою Ігор. – Кафешки ж іще ніхто не закриває. Прорвемося… Та я б давно вже прийшов, а вона мені все про тату нове байки травила.
– Тату? – насторожився Богдан.
– Ага-а-а-а, – на автоматі відповів донкор.
– І що там?
– Не показала. Чекає,
Див.: Васильченко В. FaкiR.
