ух як він мене назвав, аж мурахи по шкірі – Вам дійсно треба йти? Можливо я пригощу Вас кавою і Ви розкажете мені про що ця книга?
– Я б із задоволенням, але вже стомилася тут сидіти.
І дійсно, я тільки зрозуміла, як в мене все тіло затерпле і дуже хочеться пройтися. Чомусь посмішка з обличчя мого сусіда зникла. Невже я йому подобаюсь. Тому що ці зелені очі й лагідний голос поступово нівелюють моє бажання йти від їх власника.
– Дозволите мені вас провести?
– Так, якщо це зручно. – посміхнулася я. Ну й що, що він не красень, мені приємно поспілкуватись з новою людиною, це ж не означає, що в нас будуть якісь стосунки – зараз я розрахуюсь і можемо йти. – почервонівши продовжила я. Тим більше вже темно, а завтра понеділок і рано вставати на роботу.
– Я вже розрахувався, поки Ви були зайняті книгою.
– Дякую але це зайве – мене це приємно здивувало і дещо обурило – не хочу бути винною.
– Що Ви!? – ніби вибачаючись заперечив він – Дозвольте мені побути джентльменом. Сучасні жінки настільки захоплені здобуттям незалежності та феміністичними поглядами, що джентльмени, як вид чоловіків скоро вимруть. – з посмішкою сказав мій новий знайомий.
Він любить жартувати. Мабуть хороший співрозмовник.
Сашко допоміг мені вдягти плащ і ми вийшли під дощ, який я б і не помітила, як би такий люб’язний джентльмен не відкрив мою парасольку.
– Оля, Ви знаєте, я народжений, щоб жити у Львові! – з гордістю повідомив Сашко.
– У чому ж це проявляється? – Відверто здивувалася я. Як в таку неприємну погоду можна мати чудовий настрій і бути таким щасливим.
– Я люблю дощ! – радісно відповів він – Точніше, я люблю дощ у цьому місті. Особливо у вечорі, коли людей у центрі практично немає, а мокра бруківка віддзеркалює світло вуличних ліхтарів та вікон затишних кав’ярень. Як би я був художником, то неодмінно намалював би порожню площу Ринок, з мокрою бруківкою і опалим жовтим листям і обов’язково трамвай. Єдине що рухалось би у цій картині.
А він романтик. Невже людина так може любити дощ, навіть, якщо це львівський дощ?
– Я теж люблю цю стару частину міста, але коли сухо. Не люблю дощ. Мені подобається тут рано-рано зранку, краще в неділю, коли сонце тільки піднялося, а людей ще дуже мало на вулицях.
– Бачу, Вам теж не подобається натовп. – Сашко посміхнувся і ми якісь час йшли мовчки, посміхаючись кожен своїй картині.
– Оль, а Вам в яку сторону? Щось я захопився і навіть не запитав куди вас провести. І змушую гуляти Вас під дощем.
– Дякую, Ви мене добре від нього сховали – посміхнулася я… зовсім забула про дощ – думаю, що на Петрушевича.
– Ви не знаєте, де залишили машину? – здивувався він.
– В мене немає машини, я громадському транспорті- цікаві у нього запитання.
– Дійсно? – ніби не повіривши перепитав джентльмен, але чому це його так дивує? Невже всі їздять на машинах?
– Так –
