нишпорю в сумці, я ще не вмію користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.
– Як набрати тут номер? – У безвиході все ж таки питаю я. Він сміється… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.
– Давай покажу. – намагаючись зупинити сміх, Сашко взяв телефон. – Ти дійсно не з цього світу. Ось тут набирай. – Олександр віддав мені телефон і почав дуже зацікавлено з посмішкою мене розглядати. – А батько не хвилюється?
– Він з нами вже давно не живе – автоматично відповіла я, набираючи номер.
Телефон я напевне залишила в кав’ярні. Що за дурна звичка викладати телефон на стіл. Мати напевне вже всім знайомим, родичам і друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я ніколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всі морги та лікарні.
– Алло – після першого ж гудка я почула мамин голос.
– Мамо. Це я!
– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосі я почула страх.
– Все добре! Я здається загубила телефон, а відповідно й годинника не маю – ніяковіючи під поглядом Сашка оправдовувалася я.
– Ти де? – з полегшенням запитала вона.
– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.
– Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.
– Вибач, матуся. Я скоро буду.
– А звідки ти мені телефонуєш?
– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.
– Ольго, дома тебе чекає бесіда. – суворо повідомила вона.
– Знаю, мамо, скоро буду. Бувай!
– Чекаю.
Цікаво, що я розкажу мамі….
– Дякую за телефон. – я знову розчервонілася, адже мені довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльмені….
– Проблеми? – посміхаючись, але удавано серйозно запитав він.
– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю мені варто поквапитись.
– Зачекай хвильку, будь-ласка. Мені треба подзвонити.
Цікаво куди він телефонує так терміново? Хоча, яке мені діло. Напевне викликає таксі, щоб їхати до дому, тому що ця історія з телефоном не на мою користь. І що за думки лізуть мені в голову? Я ж не хочу ніяких стосунків з цим чоловіком… чи хочу..?
– Рома, привіт. Мені потрібна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозі до Нового Львова. І ще мені потрібен гарний букет квітів. Якщо знайдеш, то червоні троянди з білими орхідеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.
Напевне їде на побачення. Заздрю я тій жінці. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим більше розстроювати. Ми знайомі декілька годин і все. Треба прощатися і йти до дому, тому що мені неприємна думка, про його побачення. Що ж за дурниці в мене в голові? Він мені ніхто. Он їде маршрутка якась…
– Олександр, дякую за приємну прогулянку, але вже мушу бігти. Приємно було познайомитися. – Швидко промовила я.
– Зачекай! Ти куди? – Здивовано
