що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так і вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловічий голос і я побачила руку, яку мені подали… але дива не сталося, життя це не книга і чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця мені знайоме.
– Вибачте.
– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв він.
– Так. – здивувалася я.
– Мене звуть Сергій. Я приніс Вам Ваш телефон. – посміхаючись хлопець дістав з кишені пакет… Це ж треба… яким це дивом?
– Дякую! Але як..? Звідки він у Вас?
– Я адміністратор у кав’ярні. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогодні зранку нам подзвонили і розказали хто власник і де шукати.
– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотіла я – Хто ж Вам дзвонив?
– Власних кав'ярні – Іван Володимирович.
– Дякую. Дуже дякую – зраділа я телефону.
– Ви не забилися? – ввічливо запитав Сергій.
– Ні. Тільки сіла в калюжу – розсміялася я – зараз все просушу.
– Вибачте мені.
– Ні, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетіла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспішила повернутися у книгарню.
– До побачення!
Добре, що я не встигла далеко відійти від роботи, тут є опалення та форма. Тому до кінця робочого дня мій одяг висохне. В моїй голові з'явилася ще одна думка, а точніше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович і звідки він мене знає. Можливо це один з наших клієнтів і вчора теж був у тій кав’ярні. А може це друг Сашка… Навряд – див не буває. Та мій новий знайомий не знає де саме я працюю… Досить видавати бажане за дійсне. Немає принців, марно чекати дива. Треба буде написати повідомлення з подякою за вечір.
Андрій не знає хто такий Іван Вікторович. Але у власника книгарні є знайомий Іван, просто Андрій не знає як його по-батькові. От і все стало на місця, і я навіть знаю як виглядає цей чоловік. При зустрічі треба буде подякувати.
Моє бажання забрати телефон підкріплювалося ще й надією на те, що Сашко дзвонив або писав. Даремно… Слід було здогадатися, що крім мами мені ніхто не дзвонив. Певно її 53 пропущені дзвінки дістали всіх відвідувачів і персонал кав’ярні.
А власне на що я сподіваюсь? Він мені не подзвонить. Навіщо я чекаю? Навіщо надумую собі ефектну появу зеленоокого принца? Так! Він мене зачепив, але навряд чи ми ще зустрінемось.
І чим більше я думала про те, що Сашко не подзвонить, тим сильніше хотіла зробити хоч щось, щоб побачити його ще раз, розуміючи, що немає змісту щось робити. Однозначно, не можна читати так багато книг про кохання, вони ніколи не відповідають дійсність. Я скоро збожеволію, уявляючи нашу зустріч або дзвінок. Весь день намагалася не думати про нового знайомого, тому думала ще більше; намагалася придумати звичайну подяку в смс, але мені постійно здавалося, що це буде виглядати смішно. Нарешті, після 18-ї я наважилась: «Мама просила
