Моментом варто насолоджуватися – йому смішно, а я знову червонію.
Мій попутчик став дуже серйозним, невже мої слова його зачепили. Я не хотіла образити. І хто знає що той Міха мав на увазі. Якась важка пауза в розмові. Дивно, але ми вже підходимо до Зеленої. Цікаво, котра година. Хоча подивитися зараз це буде певно не ввічливо, тим більше телефон далеко в сумці.
Тут Олександр зупинився, встав навпроти мене, з дуже серйозним виразом обличчя. Зараз скаже, що йому пора йти і я піду далі сама. Щоб йому! І хто мене тягнув за язика з тим моментом.
– Олю, Ви праві! Моментом треба насолоджуватися, адже ніхто ж не знає що буде завтра. І наша прогулянка це саме такий момент. Дозвольте мені перейти на «ти», та взяти Вашу руку. Мені буде дуже приємно, якщо Ви, теж мені казатимете «ти». – хух, я навіть дихання від хвилювання затримала.
– Так, звичайно! Давайте, давай на «ти». – Він знов посміхається, ніби і не було важкої перерви у розмові. Можливо так було лише для мене. Я занадто близько приймаю все до серця. Ми знайомі лише декілька годин, а я вже починаю мріяти про онуків. Аж смішно від цієї думки.
– Можна нарешті взнати про що ж та книга? – Я взяла його за руку і ми пішли далі. Напевно зі сторони ми виглядаємо як з попереднього століття: він несе парасольку над нею, а вона тримається за його руку.
– Якщо цікаво, то можу дати почитати. – спробувала пошуткувати я.
– Не повіриш, але мені цікаво послухати твою точку зору. Твій переказ.
– Навіть не знаю. Це звичайний роман про кохання.
– Щасливе?
– Не знаю.
– Як це? – мій супутник дуже здивувався.
– Відкритий фінал. – сумно відповіла я.
– Як я розумію! – знов він сміється.
Мені дуже цікаво чим займається цей чоловік. Спитати якось не зручно. Здається, що в ньому є загадка. А можливо мене просто зачаровують ці зелені очі. І знов я червонію. Все ж таки спитаю.
– А чим ти займаєшся? – Ми задали це питання одночасно і обидва розсміялися.
– Дама перша.
– Розкажи, чим ти займаєшся? – Я б хотіла запитати це дивлячись на нього, але я і так вже червона.
– Я мав на увазі, що ти перша розкажеш, але ти хитріша ніж я думав – посміхнувся Сашко. Як приємно, коли в людини хороший настрій і посмішка практично не сходить з милого обличчя. – Я очолюю невеличку фірму по виготовленню канцтоварів та сувенірів. Точніше не зовсім очолюю, я старший партнер. І ще я люблю їздити на мотоциклах та сидіти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаєшся?
– В мене все набагато простіше: працюю в книгарні, і навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати і ходити в театр.
– Знов я здивований. Сучасні дівчата так люблять кіно, що й не знають про існування театру. А чому ти не їздиш на машині? – дивне запитання, невже він і правді думає, що всі їздять на машинах. Він що з іншої країни.
– Колись їздила, навіть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала
