всесильного міністра безпеки. У житті допомогла інша протекція, отримана завдяки тому, що моя мати під час війни врятувала кількох людей з ґетто. Хтось із них, хоча сам уже мешкав в Ізраїлі, через свої знайомства в Польщі допоміг мені повернутися до школи. Так я уник ремісничого училища, хоча якийсь короткий час у ньому таки провчився. Відтоді я пам’ятав: мушу докласти всіх зусиль, щоб здобути атестат зрілості й вступити до вишу.
У зацитованому фраґменті сценарію фіґурує кузен Ксаверій, який влаштувався водієм бульдозера, щоб таким чином ошукати приймальну комісію вишу. Чи всі сьогодні пам’ятають, що тоді діяв так званий numerus clausus?[18] Для кожного факультету вишу визначалася кількість місць; треба було скласти вступний іспит, але бувало, що іспит хтось складав, а його не зараховували – «через нестачу місць», як писали у списку проекзаменованих. Насправді ж досить часто на перешкоді ставало «неправильне» соціальне походження. Старшому братові моєї дружини шість разів відмовляли в зарахуванні, незважаючи на успішно складені іспити, – а все через його прізвище, прізвище з історією. Numerus clausus мав свій політичний сенс: якби суспільство стало надто освіченим, у ньому могли б з’явитися настрої розчарування – адже економіка кульгала, тож країна не потребувала стількох освічених людей.
На зйомках фільму «Структура кристала». 1968 р.
І тут уже виникає питання: навіщо потрібна вища освіта і до чого тут декласація? Хто може почуватися здекласованим? Таксист, який навчається на філософському факультеті, відчуває це як підвищення свого суспільного статусу, а філософ, працюючи таксистом задля прожитку, почувається приниженим; чи справедливо це? У сталінські часи багато хто з колишніх маєтних власників та інтелектуалів брався за найбруднішу роботу. Я знав літнього чоловіка, за плечима якого було кілька факультетів, – у 1950-ті роки йому дозволили працювати лише сторожем. Ночами він обходив завод із дубцем у руках, лякаючи злодіїв, а в перервах читав у своїй сторожці Платона в ориґіналі. Ким був він у той час? Інтелектуалом, який збагачував своє життя завдяки читанню Платона? Це, по суті, питання про ідентичність: ким був цей чоловік на посаді сторожа? Був собою. Ставав собою, коли читав Платона. Але чи кожен так зможе? Страх перед утратою суспільного становища – тобто перед тією ж таки декласацією – для багатьох людей мого покоління був страхом утратити власну ідентичність. Якщо я тривалий час працюватиму водієм бульдозера, я і в душі своїй стану звичайним чолов’ягою з будівництва, приреченим на певну тривіальність думок і на нудьгу. Говоритиму я ні про що, і думки мої будуть позбавлені сенсу. Натомість якщо переді мною щоденно поставатимуть глибокі питання, то я, якою б пустопорожньою людиною не був, маю шанс вирости над собою, розширити свій кругозір. Кажуть: хто хоче, той і може, – та як тут могти, коли вся наша реальна ситуація штовхає нас на дно? Багато років я спостерігаю за різними долями і знаю, що людський дух інколи зрушує гори, але частіше, навпаки, гора підминає під себе людину. Звідси й мій страх – страх опинитися в такому життєвому становищі, в якому обставини мене розчавлять.
Дитинство і юність, прожиті в
Numerus clausus (досл. лат. «закрите число») – принцип, за яким із політичних або суто практичних причин обмежувалося число студентів вищих навчальних закладів.
