Губертові аркушик.
Тітка: Підійдеш до віконця й замовиш таку ось розмову. Сплатиш одразу за три хвилини. Тебе викличуть до кабіни, і якщо ти почуєш чужий голос, то скажеш, що це помилка, а якщо мій, то чекай спокійно. Якщо мені вдасться, я з’єднаю тебе з Лондоном. Сподіваюся, батько відповість на дзвінок. Якщо відповість – скажеш одне тільки речення і покладеш слухавку. Ти ж розумієш, довше не можна.
Інструктуючи Губерта, тітка водночас проходить швидкі метаморфози. Вона змінює зачіску, приколює собі косу, вдягає іншого светра, якого вийняла з сумочки, а саму сумочку вивертає внутрішнім боком назовні – тепер вона іншого кольору. Коли вона знову заходить через службовий вхід, той самий вахтер вітає її як стару знайому, навіть не перевіряючи перепустки.
Вахтер: Добридень, пані Еміліє.
На переговорному пункті Губерт замовляє зв’язок із Прагою, платить у віконце і наступної ж миті входить до вказаної йому кабіни. Бере слухавку, чує голос тітки, а тоді чоловічий голос.
Голос: Хто це говорить?
Губерт якусь мить не може вимовити й слова.
Губерт (насилу вимовляє): Це я, тату.
На комутаторі телефонної станції сидить тітка з навушниками у вухах, слухає розмову Губерта.
Губерт: Це я, тату. Я добре навчаюся і колись до тебе приїду.
Тітка (долучається до розмови, вдаючи, що гнівається): Що за жарти, хто це тут розважається?
Вона перериває зв’язок, дивлячись при цьому на контролера, який зацікавився, що тут відбувається. Губерт тут-таки виходить із кабіни.
Службовка: Розмову закінчено?
Губерт (ледь тямлячи себе): Так, так.
Губерт вибігає геть; його переповнює збудження, змішане з досадою, що розмова була такою короткою.
У приміщенні телефонної станції над тіткою стоїть обурений контролер.
Контролер: Ви що, глуха? Кого і з ким ви з’єднуєте?!
Тітка: Тільки не глуха! Я співала в опері, отже, не можу бути глухою. Тут просто сталася якась плутанина.
Моє дитинство проходило в 1940 – 1950-ті роки минулого століття. Інколи, пригадуючи людей, яких мені дано було тоді бачити і знати, я почуваюся динозавром, себто істотою з допотопної епохи. Я й сам дивуюся, коли усвідомлюю, що ті чи інші події насправді відбувалися півстоліття тому, хоча здаються вчорашніми; тож уявляю, якими віддаленими вони здаються тим з-поміж вас, читачів, хто не має за плечима навіть двадцяти п’яти прожитих на цій землі років.
Утім, я залишу за дужками розмисли про те, наскільки мене самого дивує швидкоплинність часу. Віками люди, які жили до мене, дивувалися цьому так само, і мені, коли я був молодий, їхні одкровення здавалися банальними. Тож якщо я тепер буду їх наслідувати, то потраплю в ту саму колію.
А перш ніж перейти до іншої теми, зроблю-но я ліричний відступ… про динозаврів. У роки моєї юності
