за тебе тижнями на лютім морозі.
Спала стоячи між людьми або в засніжених наметах.
Невтомно просила за тебе свого Сина.
Тримала над головами повсталих українців свій омофор.
Оберігала тебе від бруду і скверни…
Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобіцяв своїм співвітчизникам під час повстання, – якою була б Україна, Павле?
Якою?
Себе запитай.
Він, стрепенувшись від напівсну, не міг збагнути, яка саме Покрова, з якої ікони, заговорила до нього? Камін у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузкові відблиски на лики святих. Лежачи на дивані, Павло знизу подивився на них, і йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повільно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.
«Мара якась!» – зіскочив зі слизького, ніби змащеного олією, шкіряного дивану. Всівся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сідали, якось полегшено зітхав, як кінь після довгої дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.
Перевтома.
Нерви.
Безсоння.
Відчував, як якось ніби змалів і тілом, і душею, інстинктивно підтягнув коліна до грудей. Хотілося закурити, хоч давно покинув і з тих пір не кортіло. Та й сигарет у кабінеті не було.
– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобіцяне довірливим людям вашої землі?
Що?
Ви, українці, хочете, щоб ми із Сином все зробили для вас і готове подарували?
І чи скористалися б цим, вже готовим, ви?
Не знаю…
Він зобов’язав мене охороняти Україну в час вашого постання. І тому не пролилося ні крапелиночки вашої крові.
Ми із Сином вивели на майдани і вулиці міст віруючих і невіруючих, всадовили тебе на престол, повіривши у щирість твоєю любові до України.
Хоча знали, що ти часто лукавив, що ти – лінивий і заздрий до чужої слави та успішності. Що ти безвольний і занадто помисливий.
Знали, що ти покинув у рідному селі жінку з твоєю дочкою.
Знали, чому ти одружився саме на Ксені – дочці генерала.
Знали, що ти себелюб і лицедій.
Знали, що ти не лише нерішучий, а й боязливий.
Але тоді таке робилося з Україною, так гордо вився до неба, до Бога її вільнолюбний дух, її бажання вискочити з довготривалого рабства, що навіть ми з Сином повірили в тебе. Мабуть, і у твоїй душі тоді зав’язувалася віра, що будеш здатен повести український люд до свободи, справедливості та благополуччя.
Ми з Сином дали тобі шанс! Ми вчинили все, що від нас залежало. Решта – за тобою.
Як ти скористався цим, Павле?
Що, ну скажи – що ти зробив із того, що обіцяв?
Мовчиш.
І чекаєш ще однієї незаслуженої перемоги?
Ти ще не розумієш, що накоїв!
І
