Він зиркнув у велике, з різьбленою оправою дзеркало, стріпнув чубом, на який ніби сипонуло борошном. Красивий, тільки занадто блідий. Виснажений важкою президентською працею. Але вродливий. Правда, занадто втомлений, але видно, що – Президент держави. Після перемоги відпочину – і все пройде. І Покрова знову прихилиться до мене.
Байдуже, без насолоди ковтнув «Hennessy ХО» з вже охололою кавою. Підкинув дров до каміна, хоч той знову ледве тлів, одкашлюючись димом.
Ще раз зазирнув у дзеркало. Усміхнувся до себе, дзеркального. Різким рухом скинув ніжно-помаранчеву сорочку. Підійшов до шафи, з якої визирнуло кілька десятків вишиванок. Довго шукав у глибині гардеробу сорочку, вишиту незрячою вишивальницею із далекого присілка Космача і освячену в найстарішій космацькій церкві. Одягнув, не заправляючи в штани, відчув від сорочки тонкий запах парфумів «Фаренгейт», які любить Ксеня…
Людмила Карпівна (єхидні журналюги приліпили їй прізвисько, схрестивши ім’я та по батькові – «Люд-Кар»)[4] замуркотіла з порогу, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, з котрим ледве поралася темно-вишнева, обвита замками-«блискавками» шкіряна спідниця, зморщена під животом.
«Скільки ж вона угідь довкола столиці загребла, – шуганула думка в Павловій голові. – Правда, і собі хапонула. Правда, так, як домовлялися: спершу нам із сестрою та всій нашій родині буде наділено на обох берегах Дніпра. І жадібна челядь моя вгомониться, набравши земельки… по «Марусин поясок»… Хай… Усім вистачить… Землі у нас – неміряно. А для селянина, вчорашнього колгоспника, вона ніщо. Все не так, як у нашому національному анекдоті:
Піймав вуйко золоту рибку.
– Кажіть, чого хочете, дядю?
– Та земельки хочу.
– А скільки треба?
Подумав трішки і сказав:
– Тисячу гектарів!
– І все? – перепитала рибка.
– Ні.
Він став на межі вже наділеної йому землі і щосили кинув вперед кашкета:
– І ще он стільки. Поки долетів картуз…
…Людка не капелюшка кинула, а вистрілила з балістичної ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…
– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле[5]… Тобто все добре… Але може закінчитися по-всякому, і треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть, сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня… Вони на місцях мають інформацію…
– Ти, Людко, панікерша! Дезертирів ми копанем під гузицю наступного дня після перемоги! В другому турі, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази…
«У сіннику було вже темно, а на вулиці – лишень сутінно. Хотіла притьмом збігти по драбині. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.
І – полетіла. Крила змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.
Я легко, купаючись у мареві призахідного сонечка, облетіла всі наші Городища.
…Потовчений іржею бляшаний
Багатьма сприймається, як українсько-англійське – «людино-машина».
Коли Людмила Карпівна говорить про щось таємне чи сімейне – переходить на «ти».
