у шиї запекло вогнем, коли Ебіґейл спробувала захистити голову від гострої сходинки. Задихаючись, вона приземлилася у вестибюлі.
Собака. Де той дурнуватий собака?
Ебіґейл перекотилася на спину, витираючи кров з очей, відчуваючи, як у шкіру голови встромляються уламки битого скла.
Чоловік з ножем у руці біг сходами вниз. На роздуми часу не лишалося. Коли він зіскакував з останньої сходинки, Ебіґейл ударила його ногою, і удар припав десь посередині між дупою і пахом. У «яблучко» вона, втім, не поцілила, та й не треба було. Чоловік заточився і впав, лаючись, на коліно.
Ебіґейл перекотилася на живіт і спробувала зіп’ястися на ноги, тягнучись до дверей. Він ухопив її за ногу й смикнув так сильно, що хребтом розлився пекучий біль і вдарив у плече. Вона згребла скло з підлоги, шукаючи уламок, яким могла б його різонути, та крихітні скалки лише розітнули шкіру долоні. Вона стала відбиватися ногами, шалено борсатися, дюйм за дюймом просуваючись до дверей.
– Не треба! – пронизливо закричав чоловік, і обидві його руки стислися на її щиколотках. – Чорт, я кажу, не треба!
Вона зупинилася, намагаючись перевести подих, намагаючись думати. У голові досі дзвеніло, розум не міг зосередитися. До дверей було два фути, вони стояли відчинені, й за ними виднілася під’їзна алея, що полого спускалася до вулиці, де стояла її машина. Ебіґейл розвернулася, щоб глянути на нападника. Він стояв навколішки й тримав її за щиколотки, щоб не билася. Ніж лежав біля нього на підлозі. Очі у нього були зловісно-чорні – два шматки граніту під важкими повіками. Він важко дихав, широкі груди здіймалися й опадали. Сорочка просякла кров’ю.
Емминою кров’ю.
Ебіґейл напружила м’язи живота, кинулася на нього з розчепіреними руками і вчепилася нігтями в очі.
Відкритою долонею нападник вдарив її у вухо, але вона не здавалася, тиснула великими пальцями йому на очниці, аж поки не відчула, що вони піддаються. Його руки стискали її зап’ястя, щоб відірвати пальці від очей. Він був удвадцятеро сильніший за неї, та зараз Ебіґейл думала лише про Емму, про ту частку секунди, протягом якої вона бачила нагорі свою доньку, про те, як лежало її тіло, як була задерта над груденятами блузка. Її ледве можна було впізнати – голова перетворилася на криваве місиво. Він спотворив усе, навіть прекрасне личко її доньки.
– Ти тварюка! – пронизливо закричала Ебіґейл.
Вона відчувала, що її руки можуть от-от зламатися, бо він тиснув на них, щоб відтягти від своїх очей. Тому вона вгризлася йому в пальці, глибоко, до кісток. Нападник закричав, але рук не відпустив. Цього разу Ебіґейл вдарила коліном, і удар припав точно в ціль – йому між ніг. Скривавлені очі широко розплющилися, й розтулився рот, а назовні вирвався кислий подих. Хватка ослабла, та пальців він не розчепив. Падаючи на спину, він потягнув Ебіґейл за собою.
Її пальці автоматично вчепилися в його товсту шию. Хрящ у нього в горлі посунувся, кільця вздовж
