йому кар’єрною сходинкою. Хоча що думати про мертвого чоловіка, він теж не знав. Одночасно вбивця і жертва. Та зважаючи на те, як у Джорджії любили засуджувати до страти, чи мало значення, що його задушили тут, в Енслі-парку, а не прив’язали до каталки і не вкололи ін’єкцію в державній в’язниці «Коустел»?
Вілл відчинив дверцята ще до того, як Аманда припаркувала машину. Гаряче повітря вдарило, наче кулаком у живіт. Легені миттєво напружилися. Потім прийшло відчуття вологості, й Вілл подумав, що так почуваються хворі на туберкульоз. Та все одно надягнув піджак, щоб прикрити кобуру, яка теліпалася ззаду на поясі. І вже не вперше замислився над тим, чи це, бува, не божевілля – носити костюм-трійку в розпал серпня.
Аманда підійшла до Вілла. На ній спека, здавалося, не позначилася ніяк. Поліцейські у формах, скупчившись зграйкою в кінці під’їзної алеї, спостерігали, як вони йдуть. У їхніх очах з’явилися проблиски впізнавання, і Аманда попередила Вілла:
– Ти ж пам’ятаєш, що в поліції Атланти ти не в фаворі?
– Пам’ятаю, – кивнув Вілл.
Коли вони порівнялися з копами, один із них підтвердив це, сплюнувши на землю. Інший діяв більш витончено – показав середній палець. Вілл зобразив на обличчі застиглу усмішку й показав копам підняті великі пальці рук, щоб ті знали: він не ображається.
З дня вступу на посаду мер Атланти урочисто пообіцяла викорінити корупцію, що за її попередника буяла пишним цвітом. За останні кілька років вона в тісній співпраці з ДжБР відкрила справи проти найнахабніших порушників. Право зайти в печеру до левів Аманда люб’язно надала Віллові. Півроку тому він завершив розслідування, в результаті якого звільнили шістьох детективів і передчасно відправили на пенсію одного з найбільш високоповажних офіцерів міста. Справи були резонансні – копи знімали навар із облав у наркокублах, – але чужинця, котрий прийшов навести лад у їхній хаті, незлюбили всі. Тому Вілл у процесі розслідування і не знайшов собі друзів.
З цього всього Аманда отримала підвищення, а Вілл – по шапці. Він перетворився на парію.
Виплюнуте йому в спину «гівнюк» він пустив повз вуха і спробував зосередитися на справі, поки вони крокували вгору під’їзною алеєю. У дворі буяли екзотичні квіти усіх можливих різновидів, назви яких Вілл не міг згадати. Сам будинок був величезний: царствені колони підіймалися до балкона другого поверху, до вхідних дверей вели гвинтові сходи. Якщо не зважати на зграйку похмурих поліцейських, які псували весь пейзаж, маєток справляв величне враження.
– Тренте! – гукнув хтось Вілла, і він побачив, як сходами спускається детектив Лео Донеллі. Лео був низькорослий, щонайменше на фут нижчий за Вілла, в якому було шість футів три дюйми. Відтоді як вони працювали разом востаннє, хода Донеллі ще більше стала нагадувати човгання Коломбо. Тому Лео був схожий на збуджену мавпочку. –
