своє запитання:
– Як вона померла?
– Та на ній, бляха, місця цілого нема – лице мов сирий гамбургер, скрізь кров. Дивно, що мати її взагалі впізнала. – Лео зробив паузу, бо побачив, що Вілл хоче почути більш конкретну відповідь. – Сказати, що я думаю? Він її побив, а тоді зарізав.
Вілл знову глянув на мертвого вбивцю на підлозі. Долоні в нього були в засохлій крові – не надто схоже було, щоб гамселив людину кулаками чи тримав у руці ножа, якщо вже на те пішло. Коліна на його чорних джинсах теж були темні, наче він стояв навколішки у чомусь мокрому. Футболка зібгалася трохи нижче ребер, і видно було свіжий синець, що спускався до пояса джинсів.
– У матері поранення є? – спитав Вілл.
– Як я вже казав, подряпини ззаду на руках і на тильному боці долонь. На долоні доволі глибокий поріз від скла на підлозі, – взявся підраховувати Лео. – Повно синців, розбита губа, кров у вусі. Може, вивих щиколотки. Я думав, там перелом, але вона змогла нею поворухнути. – Він потер губи, певно, шкодуючи, що в роті нема сигарети. – Я викликав «швидку», але вона сказала, що нікуди не поїде, поки не заберуть тіло її доньки.
– Вона так і сказала – заберуть?
Лео вилаявся собі під ніс і витяг із кишені записник на спіралі. Знайшов потрібну сторінку і показав Віллу.
Той насупився, бо нашкрябано було геть нерозбірливо.
– Ти що, у курки відбитки зняв?
Лео розвернув записник до себе і прочитав уголос:
– «Я не покину своєї дочки тут. Я не вийду з цього будинку, поки тут лишається Емма».
Вілл прокрутив у голові ім’я дівчинки, й анонімна жертва потроху стала набувати індивідуальних рис. Колись вона була немовлям. Батьки пригортали її, захищали, дали ім’я. А тепер вони її втратили.
– Що каже мати? – спитав він.
Лео рвучким рухом закрив блокнот.
– Лише голі факти. Зуб даю, вона була юристом, поки не залетіла і не відмовилася від кар’єри, щоб стати домогосподаркою.
– Чому ти так думаєш?
– Вона говорить дуже обачно, думає, що і як каже. Дуже часто повторює: «мені здалося» і «я боялася».
Вілл кивнув. Заява про самозахист базувалася винятково на побоюванні людини, що під час нападу їй загрожувала смерть. Кампано явно будувала собі лінію захисту, проте Вілл не знав чому – тому, що вона була розумна, чи тому, що правду казала. Він знову глянув на мертвого – долоні, вкриті кіркою крові, просякла сорочка. Усе було складніше, ніж здавалося на перший погляд.
Лео поклав руку на плече Віллові.
– Слухай, мушу тебе попередити…
Він замовк, бо розсувні двері поїхали вбік. Біля якоїсь молодої жінки стояла Аманда. За їхніми спинами Вілл бачив іще одну жінку – вона сиділа на м’якому дивані. На ній був білий тенісний костюм. Поранена нога спочивала на кавовому столику. На підлозі лежали тенісні
