на небезпечному краю сходів, та її вчасно підхопив патрульний в уніформі. Вони обоє невдоволено насупилися, та Лео махнув рукою: мовляв, нехай іде.
Стискаючи кулаки, Пол зупинився у вестибюлі. Віллу стало цікаво, чи можна належати до типу людей, які постійно стискають кулаки. Хтозна, може, ця риса передавалася генетично.
– Поле… – прошепотіла Ебіґейл і поспішила до нього.
Навіть пригортаючи дружину, Пол не переставав стискати кулаки.
Фейт досі була обурена. Про це свідчив її різкий тон:
– Містере Кампано, я детектив Мітчел із поліційного управління Атланти. А це детектив Донеллі.
Їхні імена та прізвища Пола не цікавили. Він дивився через плече дружини і не зводив погляду з покійника.
– Це той виродок, який убив? – Голос переріс у гарчання. – Хто він? Що робить у моєму домі?
Фейт і Лео обмінялися поглядами, які Вілл би пропустив, якби не спостерігав за ними, сподіваючися побачити якусь підказку. Вони були напарниками, явно мали якісь умовні знаки. Схоже, цього разу коротку соломинку витягла Фейт.
– Містере Кампано, – запропонувала вона, – вийдімо на ґанок і поговорімо про все.
– А ти хто, на хрін, такий? – Пол люто зиркнув на Вілла. Очиці-ґудзики так запливли жиром, що їх ледве було видно.
Запитання, ба навіть те, як його сформулювали, аж ніяк не могло збентежити Вілла. Востаннє Пол Кампано розмовляв із ним таким тоном, коли Вілл був на десять років молодший і вони обидва жили в дитбудинку в Атланті. Відтоді чимало води спливло. Вілл став вищим, його волосся потемнішало. А Пол наче й не змінився, тільки товстішим і злішим став.
– Містере Кампано, це агент Трент із ДжБР, – докинув Лео.
Вілл спробував трохи заспокоїти Пола, дати йому відчуття, що він може допомогти.
– Містере Кампано, ви не знаєте, у вашої дочки були вороги?
– В Емми? – зиркнув той на Вілла. – Звісно, ні. Їй було лише сімнадцять.
– А у вас?
– Ні, – відрубав він. – Нікого, хто міг би… – Він похитав головою, неспроможний закінчити речення. І перевів погляд на мертвого вбивцю. – Хто цей гівнюк? Що йому Емма зробила?
– Нам допомогла би будь-яка інформація. Може, ви з дружиною могли б…
– Вона там, нагорі? – перебив його Пол, дивлячись угору. – Моя дитина нагорі?
Йому ніхто не відповів, та Лео зробив кілька кроків у бік сходів, щоб перекрити шлях.
– Я хочу її побачити, – сказав Пол.
– Ні, – попередила Ебіґейл. Її голос тремтів. – Поле, краще тобі не бачити її такою. Краще не знати.
– Я мушу її побачити.
– Сер, послухайте, що вам каже дружина, – заспокійливо промовила Фейт. – Скоро ви її побачите. Тільки спершу ми про неї подбаємо.
– Ану геть з дороги! – гаркнув Пол на Лео.
– Сер,
