погодився Вілл, а сам подумав, що вбивці ще, мабуть, і алкоголю не продали б. Аманда плекала надію на те, що це було вбивство на замовлення. Та Вілл у цьому дуже сумнівався, хіба що у ворогів Гойта Бентлі була команда студентів-найманців.
– Вбивство на побутовому ґрунті? – спитав він.
Лео знову знизав плечима, хоча це більше нагадувало нервовий тик.
– Схоже на те. Розлючений бойфренд убиває дівчину, впадає в паніку, коли додому зненацька вертається матуся, і нападає на неї. Проблема в тому, що Кампано божиться – вона ніколи в житті його не бачила.
– Кампано? – луною відгукнувся Вілл, сподіваючись, що голос його не викаже. – Я думав, у них прізвище Бентлі.
– Це батько дружини. Чоловік – Пол Кампано. У нього мережа автосалонів. Ти, мабуть, чув рекламу. «У Кампано вам ніколи не скажуть “ні”».
– Де він?
У Лео задзвонив мобільний, і він зняв його з кліпси на поясі.
– Скоро буде. Він розмовляв з нею по телефону, коли це сталося. То він викликав поліцію.
Вілл прочистив горло, щоб повернути собі голос.
– Цікаво було б дізнатися, що він чув.
– Думаєш? – Лео пильно вдивлявся в обличчя Вілла. Водночас відкрив кришку мобільного і відповів: – Донеллі.
Він вийшов надвір, і Вілл роззирнувся довкола у вестибюлі, відзначаючи подумки труп і бите скло. Тут явно сталася відчайдушна бійка. На підлозі видно було сліди крові, дві різні пари тенісних туфель лишили розмазані відбитки вафельних підошов на кремово-білій плитці. Тендітний (на вигляд антикварний) столик упав набік, біля нього розбилася скляна миска. Поряд лежав розтрощений мобільний – здавалося, на нього наступили ногою і розчавили. Довкола, мов конфеті, розсипалася пошта. З відкритої жіночої сумочки випав увесь її вміст і долучився до гармидеру.
Трохи далі, біля стіни, на підлозі стояла лампа, наче хтось її туди поставив. Її основа тріснула, абажур перехнябився. Віллу стало цікаво, чи це її перевернули, чи лампа, всупереч усім законам, приземлилася правильно. Також йому хотілося б знати, чи помітив бодай хтось кривавий відбиток босої ноги біля лампи.
Він пройшовся поглядом уздовж вигнутої лінії дерев’яних сходів і помітив дві пари кривавих слідів тенісних туфель, що вели вниз, та жодної – від босих ніг. На стінах, де взуття й частини тіла роздовбали тиньк, пролягли подряпини й глибокі борозни, які вказували на те, що хтось один упав і падіння, напевно, було важким. Ебіґейл Кампано знала, що б’ється за життя. А мертвий хлопець, який лежав біля підніжжя сходів, зі свого боку, легковаговиком не був. Під червоною футболкою вгадувалися рельєфні м’язи. Певно, вдихаючи своє останнє повітря, він був шокований тим, що його перемагає жінка.
Подумки Вілл намалював собі план будинку, намагаючись зорієнтуватися. Довгий коридор під сходами вів углиб помешкання, до кухні й вітальні. Обабіч
