не одного агента довела до сліз і змусила скласти повноваження в поточному розслідуванні – неабияке вміння, зважаючи на те, що її підлеглими в Бюро розслідувань Джорджії були здебільшого чоловіки.
– Ми зараз на… – Аманда витягнула шию і примружилася на дорожній знак. – На розі Прадо і Сімнадцятої. – Вона трохи помовчала. – Може, в комп’ютері інформацію подивишся? – Почуте їй явно не сподобалося, бо вона похитала головою.
– Може, просто покатаємося? – запропонував Вілл. – Ану ж як знайдемо…
Аманда затулила очі долонею. І прошепотіла в телефон:
– Скільки ще чекати, поки сервер піднімуть?
Відповідь змусила її важко й промовисто зітхнути.
Вілл показав на екран, що займав більшу частину оббитої деревом панелі приладів. У «лексусі» було більше прибамбасів, ніж на капелюсі у придворного блазня.
– А хіба у вас нема ДжіПіЕс?
Аманда опустила руку, бо запитання змусило її на мить замислитись, і взялася крутити якісь ручки. На екрані нічого не змінилося, зате кондиціонер загудів швидше. Вілл мимоволі всміхнувся, і шефиня сердито на нього зиркнула.
– Поки ми чекаємо, коли Керолайн знайде план міста, ти можеш витягти з «бардачка» інструкцію з експлуатації й зачитати мені, що треба робити.
Вілл поторсав кришку, але відділення для рукавичок було замкнене. Він подумав, що це непогана метафора його стосунків з Амандою Ваґнер. Вона часто відправляла його битися в замкнені двері й очікувала, що він знайде обхідний спосіб потрапити всередину. Вілл, як і будь-хто, любив хороші загадки, проте цього разу було б непогано, якби Аманда дала йому ключ.
А може, й ні. Він ніколи не любив просити про допомогу – особливо в таких, як Аманда, котра, здавалося, тримала в голові живий список людей, що були її боржниками.
Поки Аманда вичитувала секретарці за те, що та не носила з собою в сумочці плану міста, Вілл дивився у вікно. Він народився і виріс в Атланті, але в Енслі-парку бував нечасто. Він знав, що це один із найдавніших і найбагатших районів, де понад століття тому всім на заздрість набудували маєтків адвокати, лікарі й банкіри – щоб майбутні адвокати, лікарі й банкіри могли собі жити спокійним життям посеред найнебезпечнішого за рівнем злочинності мегаполісу по цей бік лінії Мейсона – Діксона[2]. Єдине, що змінилося за ці роки, – чорношкірим жінкам, які возили білих немовлят у візочках, тепер платили більше.
Енслі з його викрутасами вулиць і обхідними шляхами, здавалося, був призначений для того, щоб збивати з пантелику (а може, й відлякувати) гостей. Уздовж більшості вулиць росли дерева. Будинки на цих широких авеню стояли на пагорбах, щоб звідти відкривався ліпший огляд світу, який лежав біля ніг. Скрізь зеленіли розкішні парки з доріжками для прогулянок і дитячими гральними майданчиками. На доріжках подекуди ще зі старих часів лишилася бруківка. Архітектурно
Лінія Мейсона – Діксона – межа, яку провели у 1763–1767 рр. англійські землеміри й астрономи Чарльз Мейсон і Джеремая Діксон, щоб залагодити територіальну суперечку між британськими колоніями в Америці – Пенсильванією та Мерилендом, – яка тривала майже століття. Лінія чітко визначила межі сучасних американських штатів Пенсильванія, Мериленд, Делавер і Західна Вірджинія.
