його боготворила. Напиши Марко Пилипович антиурядову пісеньку – завтра її заспіває весь люд. Вийди він на демонстрацію – за ним усе місто. Василишин – небезпечна людина.
Але полковник підготувався добре. З композитором він розправиться без ускладнень. Не був би він полковником Леонідом Паскудним.
– Я попрошу підійти до мене Василишина Марка, – сказав, але без попередньої впевненості.
– Вибачте, полковнику, але ви мені не потрібні.
– Потрібен, молодий чоловіче, потрібен.
– Якщо я вам потрібен, то підійдіть до мене, – Марко засміявся, і в залі ожили трохи.
– Коли гора не йде до Магомета – Магомет іде до гори. Бережіться, композиторе! – полковник повільно встав, підійшов до Марка і сказав йому щось пошепки.
Той засміявся.
– Ви не вмієте жартувати, полковнику. Це брехня.
Паскудний почервонів. То був ляпас. Колись він про це згадає. А зараз… вийняв і показав Маркові фото.
Той зблід. Машинально сіпнулась рука, щоб взяти фото, та полковник повільно пішов і сів у крісло. Він знав, що робить. Цього молодика подачками не візьмеш. А з ладу його вивести треба.
Василишин якусь мить вагався, потім рішуче підійшов до полковника.
– Жалкую, що зараз дуель неможлива.
– Не жалкуйте, я вас убив би, – відповів спокійно Паскудний і тихо, так, аби ніхто не почув, додав: – Я знаю, ви популярна людина, тому арештувати вас не можу. Мені потрібно одне – щоб ви мовчали. І по-батьківськи хочу застерегти: не вчиніть якогось необдуманого кроку, бо тоді нам доведеться зробити так, що коли вас везтимуть до тюрми, натовп улюлюкатиме навздогін. А це візьміть собі на пам’ять.
– Який шантаж! Який безсоромний шантаж!
– Спокійно, юначе. Чи хочете, аби по місту розкидали тисячі таких…
Марко тремтів. Він тримав у руках фото, де «знято» його з хлопчиком… Йому хотілося взяти за горло отого ситого негідника, а полковник спокійно:
– Особисто я не вірю, в те. Видно, майстерний монтаж. Однак, ви повинні зрозуміти, що ми не допустимо вашого активного протесту… а от підтримка була би бажана. Ось вам перепустка. Радимо місяць-другий сидіти дома мовчки, а там видно буде.
Марко вийшов. Не злякався провокації. Щоб не вдарити Паскудного.
Полковник посміхався. Тепер не залишилося балакучих… З рештою справа піде легше. Можна телефонувати генералові, що завдання виконане.
Він потирав руки. Нині чи не найвизначніший день його життя. Так запросто зігнув у баранячий ріг цю гнилу інтелігенцію.
Він ще покликав кількох викладачів і просто так, навіть без застереження, відпустив. Залишилося небагато гостей. Раптом полковнику заманулося посварити професора з Олегом Івановичем.
– Пане Чалий, – звернувся
