і сіла на лавочку.
Задумалася. І все про одно і те ж – про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце – не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни – і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?
Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула – Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях – видно, з хазяйської ноги.
– Ось і я! – промовив він стиха. – Не забарився – все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: «Не пустиш – однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні…» Відразу пом’якшав і відповів: «Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!» І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби ґедзь який укусив його!
Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече – заплакала. Івась оторопів.
– Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!
Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.
Катря рукою витерла на обличчі сльози.
– Нічого, Івасю, ти не знаєш!.. – прошепотіла сумно.
Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.
– А що я повинен знати?
Катря вивільнила руку.
– Довго розповідати.
Івась надув губи.
– Як довго, то й не починала б… А почала – розповідай!
– Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу. Ходімо куди-небудь!
– Ну, ходімо! – Івась устав. – Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.
Вони перейшли на ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.
Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.
Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.
Івась схилився до неї.
– Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?
Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.
– Ні, ти мене не образив.
– То в чім же річ?
Катря почервоніла.
– Хуржики пристають – і батько, і син.
Івась зблід, задерев’янів на виду.
– Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!
– Легко тобі сказати.
– Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!
– А при чому ж тут ти?
– Як – при чому? Катре! Хіба не розумієш?
– Не розумію.
Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:
– Ну, я думав, що ти давно здогадалася… Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш
