вигукнув:
– Тату, ану перестань кричати! Зайди в хату! Сором який!
Голос його був різкий і вимогливий – аж старший Хуржик рота роззявив з подиву. Це вперше в синові проявився твердий батьківський характер.
Хуржик востаннє кинув злий погляд на Івася, погрозив йому кулаком і поколивав до хати, а проходячи мимо Катрі, суворо буркнув:
– А ти чого стовбичиш? Геть мені спати!
3
Ранок був безхмарний. Івась схопився зі своєї солом’яної постелі задовго до того, як за Сулою піднявся край неба і бризнули на землю малиновогарячі промені сонця. Він був певен, що Хуржик вранці вижене його з двору, однак, як завжди, напоїв усю живність, погодував корів, заклав коням сіна, а волам – трясянки, тобто суміші вівсяної та гречаної соломи з сіном, і був немало здивований, коли побачив, як Хуржик вийшов надвір, потягнувся, пройшовся подвір’ям, і, жодного слова не сказавши наймитові, ніби й не було вчора між ними сутички, повернув до хати.
Вражений Івась аж занімів. З чого б це? Що трапилося? Чи задумав щось лихе і вичікує до пори до часу? Чи, швидше всього, дуже вже не хочеться самому братися за ту роботу, яку так старанно день у день виконує наймит?
А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.
Їли всі мовчки. Про вчорашнє – ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.
– Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж – у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне – і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан – кашу варити. Все, все!
Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?
Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:
– Гаразд, усе зроблю. Не вперше, – і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.
Дівчина нерозуміюче здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося – її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.
Зустрівшись після сніданку на подвір’ї, на ходу перемовились.
– Що це сталося за ніч з Хуржиком? – спитав Івась.
– Не знаю, – відповіла Катря. – Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком… Не знаю.
– Ну, що ж, поживемо – побачимо, – філософськи завершив парубок.
4
Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.
Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках – стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум’янець.
Синове серце
