взаємності.
– Хто ж вона? Я знаю?
– Знаєш. Катря.
– Яка Катря? Наша наймичка?
– Так. Вона!
– І ти в неї дуже закохався?
– Дуже! Жити без неї не зможу!
– А вона?
– Мені здається, вона любить Івася.
– Ну от бачиш! То що ж нам робити?
– Поговори ти з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?
– А батькові ти казав?
– Ні.
– Ну, от – і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.
– Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!
– Звідки ти знаєш?
Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.
– Знаю. Просто знаю – і все.
Мати промовчала, потім твердо сказала:
– Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє – по душам!
Василь привів батька.
– Ну, що тут трапилось? – присів біля столу. – Болить щось?
– Поговорити треба, Семене, – сказала мати. – Василь хоче женитися!
– Що-о? – Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. – Кого ж ти хочеш брати?
Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:
– Катрю.
– Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!
– Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є? – і Ганна пильно глянула на чоловіка.
Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:
– А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї – і хай жениться! А наймичку брати – ні! Я не дозволю!
– Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, – несміливо заперечив Василь. – А що наймичка – то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!
– Який розумний! А ти його надбав? – скипів Хуржик.
– Семене! – втрутилася в розмову Ганна. – Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!
– Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!
– Ну, й хай сміються, – буркнув Василь. – Не дуже страшно!
– Тобі не страшно, а мені соромно буде.
– А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? – спитала Ганна.
Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розметалися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.
Хуржик сердито гримнув:
– Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських – яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…
– Дуже треба
