од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми — i легко й мило було дихати...
— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.
— Моє.
— I хлiб твiй?
— Мiй.
— I то, пiд гаєм, твоє?
— Моє.
— А я тут мiсцину найдужче люблю... Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.
Чiпка не потрапив, що їй одмовити, — та замiсть того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.
— Чого ти дивишся на мене? — обiзвалася вона, скинувши на його погляд. — Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...
Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очi своєю рукою.
Чiпка — сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю бiленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв свої очi.
— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справдi й повернулась до його спиною.
Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, — та все-таки заглядав в вiчi.
— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вiнком по головi й по виду бити.
«Бий, — думає Чiпка, — бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»
Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, — сама вже послала йому бiсики очима...
Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, — так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.
— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
Тодi вiн випустив.
— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носi! — каже вiн, скривившись.
— А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. — каже вона. А в самої очi — так i смiються, так i грають!
— Дурна ти... хiба що?
— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.
— Не одкусив же, — смiється Чiпка.
— Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.
— Якби подужала.
— Тодi б побачив...
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн — на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи
