блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини — машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?
— Ляльки.
— Навiщо?
— Панам на iграшки...
— А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте — як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..
— Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.
— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!
— То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...
— А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! — допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неї.
— Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо.
Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «I що воно за звiряка? — думав вiн. — Грива тобi, як у коня; а само — бог його знає, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий...»
— Дядьку Остапе!
— Чого?
— Що воно таке за звiряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.
— Та я й знав, як його звати, та забув!
— Кого там звати? — питає третiй чоловiк.
— Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.
— А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?
— Еге-ге!
— То — лев.
— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?
— Звiр такий... Цар над звiрами...
— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
— А звiсно. На те вiн i цар, — одмовляв чоловiк.
— Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?
— Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!
— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.
— Як? Звiсно — якось-то ловлять... прирозумiли якось — коли, кажеш, держать у хатi.
— Його, мабуть,
