ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима_ виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своїми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську — хатину, нагадала про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертається, дiло горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вiн аж розривається, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви — обiдати; пiсля обiда — полягають одпочити... А тут — дивись: Iвась або Василько прилiзе, стає дибки коло матерi, спинається їй на руку, не дає задрiмати.
— Пiди, Iвасю, пiди гратися, — каже мати, — поки тато задрiмає...
— Дi-ма-ю... ма... — лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крiзь вiї да серцем радiє...
Син одступив од матерi; дибає малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову — скоса поглядає на дитину.
— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...
— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.
— А батько вiзьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.
— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собi за матiр’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постiй: я тебе закину, — обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усмiхається. Жiнка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловiка...
— Нiчого я б у свiтi не хотiв, — шептав вiн серед таких думок, — тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хлiба б ми заробили за лiто та й зажили б цiлу зиму!
Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкраї степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучої згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.
— У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще — i тихо й вiльно...
Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своїх. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто її робить по своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квiтками надiї... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покiйний.
Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоїсти та виспатись.
