по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.
— Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома, — одказав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, — та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своїй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вiя мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, — та сам незчувся: як i коли закохався в сусiдчину наймичку — веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю.
Христя — так її звали — зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’єю — з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка — хазяйку. Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а дочка рiдна.
Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, — давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися її любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися.
На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд — так, як i люди.
З жiнкою Грицько жив мирно, люб’язно: нi лайки, нi сварки не чула їх простора, весела хата. В буднi — обоє вони працювали; в свято — ходили вкупi до церкви; по обiдi — спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою...
— От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! — не одна, не двi матiрки радили своїм дочкам з зятями або синам з невiстками: — з Грицька та Христi... Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак,
