На пiвтижня... То що? Ходiм!
— Та чи ходiмо, то й ходiмо, — подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима — скiльки засягнути — лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.
— По полтинику од сотнi дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ бiг туди.
— По три семигривеники! — кричав з другого — i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.
— По карбованцю день! — кричали з судна.
— По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!
Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки.
Став i Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованцi заробив.
«Еге! — подумав вiн, — та це мiсяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»
Оже — ба! Раз — така робота не щодня i трапляється, а вдруге — з кожним днем мiняється й плата за роботу: то бiльшає, як багато товару присуне; то меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п’яти. Все-таки далеко кориснiше косовицi!
Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив — як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!
Пiзньої осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив свої, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!
Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi...
«Воно б таке, що й додому час», — подумав Грицько, та зима застукала.
— Якi тут у вас заробiтки зимою? — питав вiн знайомих херсонцiв.
— Очерети косити, — раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити.
— Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане — зараз i потягну в Пiски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то в полi.
Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. «А може, тимчасом хто надiйде з своїх, то тодi вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски — хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки...
— А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.
— А ще не одружився?
— Ще. Та дурний буде, як не ожениться...
