Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…
Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.
– Люба, – Артьом Миколайович цілує згин її шиї, – мене не треба шукати. Я тут.
– Артьом…
– Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?
Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.
– Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!
Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.
– Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.
– Нема за що.
Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:
– І передавайте Аліні від мене вітання.
– Обов’язково передам.
Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.
– Чого ти не прийшла здати аналізи, як я тобі казала? – питає Григорівна в Белли.
Вони сидять на лавочці у скверику в оточенні ситих котів і псів.
– Не знаю, – відповідає Белла, – сумніваюся, що вони мені допоможуть.
– Не кажи так. Іноді самі лишень аналізи лікують. Я терапевт. Я знаю, що кажу. Таке часто буває. Здаш всі аналізи, і вже здорова.
– Але я не почуваю себе хворою. Я швидше нещасна. Це ж не хвороба – бути нещасною?
– Напевно, ні. Але мій знакомий хірург каже, що так і до шизофренії недалеко.
– Як?
– Ну, почнеш бачити свого чоловіка вживу, не тільки уві сні.
Белла мовчить, гладить облізлого кота, а той муркоче у відповідь.
– Адже ти ще не бачиш його в реальному житті, правда? – Григорівна стурбовано слідкує за Беллою.
– Мені цього не треба, – бурмоче та. – Мені вистачає сну.
– Ти дивися. Як побачиш, відразу мені скажи. Інакше можуть бути проблеми.
– Його ніде тут нема.
Неділя. Григорівна йде Хрещатиком. Рух автомобілів перекритий. Григорівна йде самим центром дороги, по роздільній смузі. Їй добре. Вона має тисячу гривень і збирається прикупити собі якусь одежу – светриків, може, навіть кілька коротких спідниць. Зайде на перший поверх Центрального універмагу, у косметичний відділ. Купить шампунь, гель для душу, дезодорант, бо вже все позакінчувалось. Григорівна дуже любить ходити по магазинах, коли має гроші. У такі моменти вона почуває себе впевненою. Гарною. Такою, яка ще належить до активної частини цього світу.
Григорівна в солодкому передчутті покупок. Уже уявляє собі, як повернеться додому, розкладе пакети з обновками на ліжко і по одному почне їх приміряти. І все так їй пасує (бо Григорівна вміє купувати речі, що пасують).
