вас немає відпустки?
Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!
– Так, – лікарка діловито береться за роботу, – як звати?
– Белла.
– Белла? Ви угорка?
– Ні-ні, – Белла ніяковіє. – Але я два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз – психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
– І як там, в Угорщині? – приязно щебече медсестра.
– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.
Белла замріяно зітхає.
– Ту куртку, – продовжує вона, – зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.
Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.
– Можна? – питає голова.
– Нє, ну які люди пішли! – зривається лікарка. – Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!
Двері поспіхом зачиняються.
Лікарка рішуче береться за Беллу.
– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?
Белла мовчить. Вагається.
– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…
– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!
– Так-так, я вже кажу.
– Ну?
– Мені сниться мужчина.
– Ваш?
– Ні.
– Знайомий.
– Ні.
– Як часто сниться?
– Кожної ночі.
– Як довго?
– Не знаю. Рік. Два.
– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.
– Може, і не треба було так… – бубонить собі під ніс.
– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! – Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. – І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…
– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…
– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?
Григорівна – мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.
– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, – запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.
– Чого це добре?
– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було
