там був кілограм і шістсот тридцять грам. Вам пощітать на калькуляторі?!
– Ні, я хочу, щоб ви переважили мандарини.
Продавщиця не слухає Капітоліну. Бере калькулятор, висуває його у віконце кіоску, так, щоб бачила і Капітоліна, і решта покупців, що стоять у черзі. Блискавично набирає цифри. Капітоліна нічого не встигає помітити.
– Бачите?! – кричить продавщиця, тикаючи калькулятором Капітоліні в груди. – Так, як я і сказала! Двадцять вісім гривень і сорок копійок. Ну тридцять вісім – я округлила на дві копійки. Але якщо вони вам так потрібні, то нате, візьміть!
Мандарини вибухають у Капітоліни в руках. Голова теж. Капітоліна стає червоною як буряк, боїться відірвати погляд від землі. Покупці в черзі з осудом і трохи з жалем спостерігають за тим, як Капітоліна принижено відступає.
Так мені й треба, думає Капітоліна, нащо було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.
– Три бананчика, пожалуста, – замовляє наступний покупець.
– Ні, почекайте! – Капітоліна втретє просувається до віконця. – Почекайте!
– Дєвушка, да успокойтесь ви! – бурчать у черзі.
– Ні-ні, почекайте!
Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.
– Нате, – збуджено тараторить Капітоліна, – візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!
Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.
У черзі западає мертва тиша.
– Мені не потрібні ваші гроші, – нарешті каже продавщиця. – Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.
– Альберт Романович? – Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. – Можна?
Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.
– У мене до вас одна справа.
Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.
Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.
– Що ти хочеш? – він прикидається, що сприймає її серйозно.
– Я хочу звільнитися.
Альберт Романович збитий з пантелику.
– Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?
– Ні, Коля тут ні при чому, – запевняє Капітоліна, – я просто хочу звільнитися.
Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.
– Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?
– Сумніваюся.
– Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…
– Не треба на касу! – злякано вигукує Капітоліна. – Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.
– Чому, Капітоліна?
– Я… я не знаю таблички
