№ 17.
Ти прикладаєш вухо до дверей, щоб дізнатися, чи є хтось усередині. По той бік тиша. По той бік Ельвіра Володимирівна. Ти стискаєш долоні в кулаки і відчиняєш двері.
– Мені почекати в коридорі? – обережно запитуєш.
– Ні-ні, заходь, я не зайнята.
Ельвіра Володимирівна виглядає точнісінько так само, як тиждень тому. Сувора і немилосердна. Губки похоронним бантиком. Нігті кольору артеріальної крові. Підводиться зі стільця, готова прийняти бій.
Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.
– Знаєте… я… мені…
– Тобі не потрібен ліфт, – замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.
– Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах – добра спортивна зарядка. За останні три місяці я став себе краще почувати. Ніби помолодшав. Прийшов вам подякувати.
– Нема за що. Присядь. Посидь.
Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.
– Ельвіро Володимирівно, я… я… Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!
– Ну, заспокойся, – Ельвіра Володимирівна гладить тебе по волоссю своєю крихітною восковою долонькою, а ти ридаєш у її елегантно смугастий піджак. – Не переймайся так сильно. Усе буде добре. Ти голодний? На, підкріпись.
Незрозуміло звідки, можливо, з кишені піджака, Ельвіра Володимирівна виймає згорток і простягає тобі його вміст.
Шматок смаженого м’яса. Соковитого, ще теплого, пахучого.
Ти ковтаєш його цілим зараз. Облизуєшся.
І дозволяєш почухати себе за вухом.
Aurelia aurita (медуза)
1
Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.
Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла – на стільці поруч.
– Добрий день, – каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.
Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.
Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.
– Яка спека! – каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. – Хочу на море.
Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти
