повною тарілкою смачної їжі.
Ти не хочеш, щоб вона відповідала. Ти взагалі шкодуєш, що сюди прийшов. Біс із ним, з ліфтом. Ходив сходами три місяці – походиш ще три. Теж мені – соціально активний знайшовся! Нехай хтось інший скаржиться. У великому будинку завжди знайдеться той, кому треба більше.
– Що ви робили три місяці? – шепочеш ти і задкуєш у бік прочинених дверей. – Що ви зробили за три місяці?
Ельвіра Володимирівна стає навпроти тебе, і так здається, ніби її сміх зараз зміниться на сльози.
– А ти? – каже вона. – ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!
– Я? – ти показуєш на себе пальцем, з останніх сил сподіваючись, що в кабінеті є ще хтось. – Я?
– Ти! Що ти зробив за ці три місяці, поки не працював ліфт?
Тобі йде обертом голова. Ти хочеш сховати цю голову в теплий вологий торф. Ти хочеш, щоб у тебе не було голови – тільки стовбур. Що ти зробив? Ти не можеш відповісти на це запитання. Бо все залежить, з якого боку підійти, як на все подивитися.
– Що конкретно ви хочете знати? – белькочеш. – Що я зробив де? Ви про ліфт?
Ельвіра Володимирівна мовчить.
– Але я не повинен був ремонтувати ліфт… Це не в моїй компетенції… Це не мій обов’язок…
Мовчанка.
– Чи ви про роботу? Мою власну роботу? Чи про мій дім, так? Що я зробив вдома? Поясніть, про що ви, бо я нічого не розумію!
Ти бачиш, як на суворому сухому лиці Ельвіри Володимирівни з’являється гігантська сльоза. Сльоза тече по запалій щоці, згідно із законами земного тяжіння, вбирає шматочки жеківської пилюки, чорної туші і дешевого тонального крему, а потім з гуркотом падає на підлогу кабінету № 17. І ти здригаєшся. Тупцюєш до дверей. Хочеш дременути звідси на свій затишний дев’ятий поверх, бо з тебе вже досить. Досить. Ти не на Страшному суді. Ти не перед священиком.
– Усі чоловіки – собаки, – каже Ельвіра Володимирівна і повертається за свій стіл. – Пішов геть звідси!
І ти йдеш геть, ледь стримуючись, щоб не заскавуліти.
Мучишся. Кілька днів після того не можеш знайти собі місця. Не спиш уночі. Нервуєш.
Що вона, ця всрана бюрократка хотіла сказати? Що вона собі дозволяє? Ліфт не ремонтований уже три місяці. 162 сходинки зранку і ввечері. Вниз – вгору, вниз – вгору. А ти, хоч і не їздиш ліфтом, платиш за ліфт податок. Так-так. Щомісяця по гривні з копійками. І тобі не шкода гривні з копійками. Просто з принципу. За що платиш? Як в’ючний осел дряпаєшся щодня сходами і ще й платиш ЖЕКові за це гроші. Таке може бути тільки тут, у цій всраній країні, яку, можливо, за 20 років візьмуть в ЄС.
Треба комусь на неї поскаржитись, думаєш ти. Комусь вищому. Чиновники зазвичай люблять, коли крапають на їхніх підлеглих. У цьому суть ієрархічної піраміди. Кожен її член одночасно є і начальником, і підлеглим. Його дрючать згори, він дрючить знизу. І всі задоволені. Найгірше, напевно, тому, хто на самісінькому дні.
Ти кілька днів не виходиш
