батон, – тихо каже Капітоліна. – Білий, черствий батон.
Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, – тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз – що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна – і в цьому її… як це слово?.. шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім – уміти рахувати.
Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.
Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».
Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.
«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»
Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.
«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».
Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.
– Капітоліна, що ти тут робиш?
– Я… Я до вас. Маю розмову.
– Взагалі-то, я збирався йти, але якщо недовго…
– Недовго.
Капітоліна невпевнено проходить повз Альберта Романовича всередину. Уловлює його запах. Запах видається Капітоліні дивним.
– Що ти хотіла?
Альберт Романович повертається до свого столу.
– Я…
– Ну?
– Я прийшла вам подякувати, – бурмоче Капітоліна. – Сьогодні рівно місяць, як я у вас працюю.
– Вітаю.
Він роздягає мене поглядом, думає Капітоліна, це ж видно. Він точно не байдужий до мене. Ну, давай! Зроби щось! Запроси мене кудись. Або просто підійди і поцілуй! Ти ж хочеш, я бачу. Підійди і поцілуй! Жінку треба брати. І для цього в неї не треба питати дозволу.
– Це все? – Альберт Романович нервово соває великий перстень на правій руці туди-сюди.
– Хіба цього мало?
– Капітоліна, у мене за півгодини важлива зустріч. Мені треба йти. Якщо в тебе більше нема…
– Є!
Альберт Романович залишає в спокої свій перстень і пильно роздивляється Капітоліну.
Цікаво, чи ворушиться зараз у мене волосся, думає Капітоліна. О, лиш би ворушилось!
– Взагалі-то, – випалює Капітоліна, – я прийшла вам поскаржитись.
– На що?
– Не на що, а на кого. На свого напарника.
– На якого напарника?
– На Колю. Я не можу з ним працювати. Він постійно мовчить. За місяць роботи він жодного слова мені не сказав, уявляєте?! Так можна в дурку загриміти! Ні тобі «добрий день», ні «будь здоров». Скажіть йому щось. Скажіть, щоб він зі мною говорив!
Альберт
