ревіти. – А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.
Усе одно бере бутерброд і надкушує.
– А ти добрий, Коля, – каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску. – Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.
Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.
– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?
Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.
– Натаха, тут попахує криміналом! – збуджено каже Капітоліна. – Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.
– Я нічого не чула, – сонно відповідає Натаха. – Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.
– І таких людей, як ти, – більшість, – ображається Капітоліна. – Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.
– Ти куди? – Натаха висуває голову з-під ковдри.
– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.
– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!
Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.
– Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють – ти будеш винна.
– А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох? – Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається. – Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?
Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.
– Мороз, – шепоче Натаха. – Я залегко вбралася.
У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.
Капітоліна всміхається.
Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, – тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:
– Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?
Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:
– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!
– Ну що ж, – скаже він, і погляд його потеплішає, – щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.
– Тільки через мій труп!
– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.
Натаха
