мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.
– Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.
– Я не боюся води.
– А чого ви боїтеся?
«Вас».
Григорівна не знаходить собі місця.
– Сьогодні так багато людей, – каже вона до Аллочки.
– Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.
– Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.
Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.
«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».
Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».
– Можна?
– Григорівна? Можна, звичайно!
Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.
– Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.
Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває – холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.
– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.
– Я по ділу, – бурмоче Григорівна. – Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.
– Цукерку? – Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».
– У вас завжди найлуччі, – каже Григорівна.
– Для вас – всьо найлучче!
– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?
– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, – Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку. – Григорівна, я весь вніманіє.
Григорівна відкашлюється.
– Така справа, – каже вона. – Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.
Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.
– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, – голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, – я вам давно казав: вам треба мужчину.
– Ви мене не поняли, – скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, – я не про себе говорю!
– Не встидайтеся мене, я ваш друг, – каже Артьом Миколайович.
– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.
– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.
– Беллі не харашо.
– Кому?
– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.
– Странне ім’я. Вона угорка?
– Ні, але два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.
Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і
