аче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей – нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, – свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись – чи, радше, обманюючи себе, – що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.
Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.
– Мамо, що? – Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, – Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, – але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. – Засвітити каганець?
– Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся.
Гафія застогнала.
– Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?
Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога – зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.
– Обіцяю, це востаннє, – заприсяглася Уляна. – Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!
– Ви завжди так говорите!
У голосі доньки дивним чином змішалися капризне нетерпіння і належна повага до неньки. Уляна рвучко відвернулася – бозна навіщо. Навряд чи Гафійка в суцільній темряві угледить блиск материних очей і здогадається, що то – сльози.
– Ви плачете?
Ось тобі й маєш! Розслабилася, забула, що у доньки теж дар. Не слабший, ніж у неї, а може, й сильніший, тільки не сформований як слід.
– Роби, що велено, і не базікай!
Дівчинка замовкла, чути було лиш її ображене сопіння та ще тихе шарудіння, з яким дитяча долонька совалась по лаві, шукаючи спідницю. Уляні трохи полегшало. Нехай краще так, нехай мала ображається на неї – аби не помічала її сліз. Зважаючи на те, що за всі дванадцять років свого життя Гафійка жодного разу не бачила, як плаче мати, сьогоднішня ніч – не найкращий час демонструвати, що в цьому Уляна нічим не відрізняється від інших жінок. Дитина може перепудитись і наробити дурниць. Крім того, сьогодні Уляна нарешті сказала правду. Це дійсно востаннє.
На жаль.
Ті, за стінами, заговорили. Вірніше, вони почали перешіптуватися, з усіх сил намагаючись поводитися тихо, щоб завчасно не виказати себе, але кожне їхнє слово відлунювало в голові Уляни так, ніби його викрикували прямо у вухо.
Вони могли б взагалі мовчати – бо вона чула їхні думки. Всі до одної.
…Відьма… сатані запродалася… наших дітей зводить… чоловіків морочить… пора… із цим… покінчити… з нею…
– Чого їм треба? – Гафійка, вже одягнута, безшумно рухаючись, підійшла до матері й завмерла біля неї, як маленький вартовий. Поділ довгої сорочки, у якій спала донька, білів у хатніх сутінках, визираючи з-під літника, та часу перебиратись не було. – Що вони замислили?
Мимоволі Уляна всміхнулася. Що за дитяче питання!
– Зле, – все ж відгукнулася вона, прислухаючись. Рій роздратованих думок знову змінила тиша – зловісна, в’язка, моторошна. Уляна подумки чортихнулася, проклинаючи себе за те, що не розрахувала час. За те, що гадала – його набагато більше, ніж виявилось насправді. Вона думала, що встигне забратися звідси, і зараз заплатить за свою помилку. А як добре все починалося!
– Мамо, я збиратиму речі?
– Так. Візьми свої сорочки, плахту – ту, що тобі хрещена подарувала, і постоли взуй. Дорога неблизька.
– А я… а як же ваша одіж? А як…
Голос Уляни звучав спокійно.
– Чи на часі матері суперечити?
Напівстерта темрявою маленька постать заметушилась по хаті. Уляна глянула у крихітне віконце мазанки, затягнуте бичачим пузирем, – схоже, на небі вже займається. Літні світанки стрімкі, як політ стріли. Її останній ранок обіцяє бути ясним.
– Мамо, а наливки, відвари… їх брати чи ні?
– Ні. – Вона так і не наважилась зізнатися доньці чому. – Як Бог дасть, інших наготуємо.
Не дасть. Уже ні. Від долі не втечеш.
– Мамо, а де наш Химко?
– А бодай його холера вхопила, чи я того кота встежу? Ніколи мені! Йди, доню, в сіни і чекай мене там, чуєш? Тільки надвір не виходь.
– Пречиста Діво, – замість відповіді
