село стоїть.
– І що я там буду робити?
– Візьмешся в найми. А ти що хотіла? Корону царську?
Гафійка промовчала.
– І обіцяй мені – зараз, тут же обіцяй, хрест святий цілуй, – що ніколи на відьмування не пристанеш! Хай хоч там що, хай хоч небо на землю падає – а ти щоб до чаклунства ніяк! Ну, чого ти ждеш? Заклянися!
Срібний хрестик на тоненькій шворці неначе сам підлетів до дитячих губ.
– Обіцяю. Мамо, вони хочуть нас убити? За що? Що ми зробили? Хіба ми… я… тобто… Закон же один для всіх.
Уляна тихенько засміялася.
– Закон? Ти поменше бігай з малим писарчуком, то й дурниць не молотимеш.
Вже не бігатиме. Зовсім.
Розуміючи, що іншої нагоди не буде, Уляна рвучко пригорнула Гафійку до себе, трохи схилившись, поцілувала в чоло, з усіх сил жмурячи повіки, щоб гарячі сльозі не текли по щоках, щоб часом не капнули на ніжну дитячу шкіру, і, знявши із себе разок червоних коралів, начепила доньці на шию.
– Хай тебе Господь благословить. Бережи себе, серденько моє.
Гафійка тільки схлипнула у відповідь. Мати ніколи нічого не казала їй про любов, і нині залишалася вірною собі. Вона просто приготувалася померти заради доньки.
– З Богом!
Старе дерево опиралося з обуреним рипінням, та Уляна, ламаючи нігті, все ж управилася із засувом. Її з’ява трохи розхолодила змовників – декілька чоловіків навіть відбігли від порога, незграбно розмахуючи палаючими смолоскипами, затиснутими у спітнілих, зашкарублих долонях. Уляна ледь не перечепилась об грубі колоди, що лежали біля входу, і зрозуміла, що добрі, богобоязливі селяни хотіли підперти ними двері.
Ці православні християни хотіли спалити їх живцем.
– Що це з вами, люди? Чого ви тут? Чи хтось захворів?
Уляна чула, як у неї за спиною важко, зі свистом, дихає Гафійка. Юрба, вбрана у грубе, поденне – а свята ж неділя! – обурено забулькотіла, нагадуючи киплячий казан, але ніхто не озвався. Усе село тут, гнівно подумала Уляна, від малих до немічних, тільки діда Павла немає і хворого Юхима, Левкових сина. А ці… вони або думають, що в підлому менше гріха наберуться, або ще хочуть перебратися до заутрені. Утім, байдуже. Їй вже однаково.
– А де ж твоє «дай боже», сусідонько красна? – нарешті виступила-виплеснулась наперед вертлява Горпина Дмитренко. Ця худа банькувата молодичка, з тих, що їм сам чорт не брат, безупинно звивалася – і коли йшла, і коли на місці стояла. Уляна думала – хоч і тримала ту гадку при собі, – що знає, звідки в того смикання ноги ростуть. Мало любить Петро свою Груню, тим-то вона й зла, як муха у Спасівку. – Де твоє «доброго здоров’ячка у пресвяту неділю»?
– А там, де й твоя вишиванка нарядна, Горпиночко люба! У скрині, певно, замкнула. Говоріть, що вам треба, та йдіть собі, бо дитину збудите!
– А спить ще Гафія твоя? От що значить батька нема, а мати панькає! Гляди, Уляно, розбалуєш дівку, заголубиш, що свекруха скаже?
– Ти
