після того, як кулак Петра влучив їй у брову, а плювок Груні межи очі. – Це ж вона, оця відьма проклятуща, нас морочить! Ви лише гляньте на неї – стоїть і шкіриться! Зуби скалить, як вовчиця! Бий її, хто в Христа вірує!
Уляна не бачила, хто кинув у неї перший камінь – той, який став і останнім, – та цей «хтось» діло своє знав, бо влучив у скроню. Вона ще чула, як прямо під вухом щось тріснуло, ще встигла пізнати біль – пекельний, нелюдський, такий, ніби у вічі їй хтось хлюпнув крутого окропу, ще похитнулася – тіло намагалося встояти на своїх двох, та душа була вже поза ним, і, мертва, Уляна важко впала на землю, котра – як вона й сподівалася колись – стала останнім прихистком для чаклунки, що називалась удовою, хоча ніколи не була заміжня. Те, що робили з нею потім оскаженілі миряни, бачила тільки Гафійка. Стоячи на призьбі, притиснувшись до вибіленої бокової стіни, дівчина мовчки спостерігала за каменем, який обірвав життя матері – його пожбурив Петро, – за тим, як гамселили бездиханне тіло віруючі молодички, як спокійно, розмірено піднімалися та опускалися міцні, жилаві руки корчмаря, як усміхалася Горпина – сито, безтямно, немов упирка, що досхочу напилася людської крові, – спостерігалася і запам’ятовувала. Кожний рух, кожне обличчя, кожне слово, кинуте в запалі вбивства, Гафія закарбовувала в серці – у собі. Вона забуде це, коли сама помре, але не зараз, не тепер! Нині пора тікати по-справжньому – доки хтось із добрих сусідів не зазирнув до хатини і не здивувався тому, що вона – порожня. Услід дівчині полетів крик, і вона, хоча й ніколи не чула того голосу, зрозуміла: Меланка. Вона заговорила. І знову, хриплячи, як колись, ковтаючи слова, благала:
– Стійте, та що ж це коїться?! Що ви робите, Боже правий? Уляна ж нас рятувала, за що ж ви її?
Гафія якось надщерблено всміхнулася на бігу – будь здорова, Меланю, хоч ти добро пам’ятаєш. Гляди, заговорила, лебідонько, а я… стояла, дивилася на все те й не оніміла. Не оглухла, й очі мої не осліпли, на кров материну поглядаючи… Так що живи, Меланко, тільки подалі від Горпини тримайся, бо та й чорту в геєні вогняній буття перепсує, не те що тобі. То така пройда, що й святому спротивитись може!
Проминувши садок, дівчинка вискочила до річки Качечки, вузької, неглибокої, де талапалися, ґелґочучи, тлусті гуси Левка. Наглядав за ними Юхим, первісток Нагнибіди, двадцятирічний парубійко, кругловидий, усміхнений та слинявий. Недоумок від народження, він довгий час тільки й умів, що під себе ходити, і якби не Уляна, яка щось таке з ним робила, напевне, так і помер би кебетним, як гриб. Утім, мама, пригадалося Гафійці, казала, що Юхим не жилець на цьому світі – казала їй, але не Василині, молодший син якої подався до Полтави за кращою долею, та й слід по ньому охолов. Юхим же за допомогою Уляни навчився трохи говорити, вдягатися та роздягатися без матері, а ще пасти гусей – навіть у Святу неділю, бо до церкви бідаку все рівно не пускали. Побачивши Гафію, яку дуже любив, він заухав щось привітальне, роззявив рота, від радості заслинившись ще дужче, і махнув їй рукою.
– Ооди сууди! – покликав він. Дівчинка спустилася на прибережжя
