ранку, – привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.
– Ви пані Сотник?
– Тамара Олександрівна. А ви?
– Що я? – Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.
– Як вас звуть?
– А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!
– Ваше ім’я?
– Мені хотілося б… ні, я наполягаю на повній конфі… ден… ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я…
– Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?
– Звертання, імена – який це мотлох, – зі знанням справи махнула рукою сіра. – Усі ці назви, самоназви – ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?
Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.
– Ні, не згодна.
– То ви відьма чи ні? – крякнула жіночка.
– Так, потомствена. Що ще вас цікавить?
– А де ваш знак?
– Де мій що?..
– Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому – чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно – відьма!».
– Оригінально, – мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. – Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?
– Ні. – Сіра набрала повні груди повітря – це, вочевидь, додало їй рішучості – й видихнула: – То я можу нарешті увійти?
– Якби могли, то вже увійшли б.
– А це що значить?
– Лише те, що я сказала.
– Ну гаразд, гаразд. – Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. – Мене… моє ім’я, ну, скажімо… Лариса.
– Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?
– Я мушу говорити про це на порозі?
– Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога – вам чи мені?
– О, я… та годі… ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?
Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:
– Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?
– Ким?
Терплячість – моя чеснота.
– Не ким, а чим. Телефоном.
– Вашим?
– Ні, президентським! – гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.
– А до чого тут президент? У вас зайнято було.
– Довго?
– Що довго?
Тамарі Олександрівні хотілося завити,
