несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.
– Кого вона хоче вбити – її чи мене?
– Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча… ти краще йди з-перед очей, не спокушай.
– А я в усе це не вірю! – пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.
– То в чому проблема?
– Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться…
– А, ти орендуєш банківський сейф, – підхопила Тома. – У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?
– Чого дають? – поперхнувся бідолаха.
– Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні… Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.
– Я не…
– Ти – не, це вже точно. Скільки їй насправді, Олі тій? Шістнадцять? Не чую.
– П’ятнадцять. – Нещасний Модест уже тричі прокляв той щлях, яким прийшов до цього дому. – Богом клянуся, вона сама цього хотіла. У штани до мене лізла…
– Щось там шукала? Може, грибів? – Тамара вже втомилася підпирати косяк і вирішила закруглятися.
– Я присягаюся…
– Не треба, бо ще язик коростою вкриється. Та й ніколи мені, зараз до мене клієнт прийде, хороший такий, тільки серце в нього слабке – бо добре. Він нікого не зводить, не зваблює, нікого не замовляє – такий архетип нормальної людини, що хоч під скло його та в музей. І я не хочу, щоби він…
Томину мову перервав дзвінок мобільного. Петро Іполитович, увесь суцільне каяття й перепрошення, повідомляв, що вивихнув ногу, і хвилювався, чи не переведеться на руді миші все лікування від того, що три сеанси він змушений буде пропустити. Тамара щиро запевнила, що аж ніяк, побажала пану Петру швидкого одужання, дорікнула, що не послухався її попередження й пішов у гори, і відключилася. Модест свердлив її блакитними очима-викрутками, але мовчав.
– Бувай здоровий, – озвалася Тома, збираючись завершити й цю розмову також, і вже хотіла зачинити двері, та Модест раптом випалив:
– Якщо я вірно зрозумів, у вас зараз «вікно», так? То прийміть мене, дуже вас прошу! Я заплачу, скільки треба, ще й докину трохи, тільки позбавте мене від цих дуреп. Від обох!
Тамарі стало трохи цікаво.
– Яким чином?
– Яким завгодно, але з гарантією. А найкраща гарантія – то, гм, смерть, – додав він, притишивши голос.
Тепер
