їй узвару з надщербленого глечика, зітхнула, оглядаючи все ще чисту, доглянуту оселю:
– Ох, гріхи мої тяжкі, не те було за мого господаря! Нема кому поля зорати, нема кому й тин підняти… А ти з чим завітала, Уляночко красна? Чи земельки хочеш підкупити?
А Уляна візьми та й брякни:
– Нащо мені та земелька? Для доньки збережи! – І, помітивши, як вмить затьмарилося й без того змарніле лице господині, поквапилася заспокоїти: – Ти злого на думці не держи, я твою Меланку поправити можу. Їй треба вилити переляк, та ще дещо зробити, довго оповідати… Десь з місяць дитину до мене поводиш – сама її не впізнаєш! Мо’, ще й заговорить, як буде благо!
– А я думала, брешуть про тебе на селі, – спокійно промовила Мотря, кладучи на себе хрест. – Бають, що відьма ти… Не треба мені твого відьомства! Це гріх великий перед Богом!
– Та спам’ятайся, що ти говориш! – Уляна, сама не усвідомлюючи, який в цьому її клопіт, все ж не відступалася. – Ти ж дочку згубиш, на все життя калікою буде, ні мужа, ні дітей – оце гріх так гріх! І не відьма я, просто шептуха. Від бабці це в мене, Царство їй Небесне!
– А не буде їй Царства Небесного, – напророчила Мотя зле, ще й з такою впевненістю, ніби сама замість святого Петра біля райських воріт з ключами стояла. – Чорт у тобі сидить, тьху на нього і на тебе! А чи не ти свого чоловіка в могилу звела?!
Уляна вся підібралася, наче кішка, що полює на птаха; невимовно гарні сині очі, ледве забарвлені зеленим, геть позеленіли й звузилися.
– Вбили його в поході. Він січовик був. Он у Михайла спитай!
– У потурнака нашого? Ще б пак, він – та й не підтвердив! Ось що я тобі скажу, Уляно, – на все воля Божа, а душу безсмертну я не продаю! І кровинку свою занапастити не дам! Йди від мене, жінко, та хутчіш, доки я добра!
Уляна пішла, а Меланку з тих пір мати й надвір випускати перестала. Та не минуло й року, як Мотрона померла, у старій, скоцюбленій, як і вона, хаті, безземельна, бідна, лишивши дочку круглою сиротою. Уляна негайно взялася лікувати дівчину, і хоча було вже запізно, дещо таки вдалося виправити. Меланка перестала цуратися людей, навчилася всміхатися, найнялася до корчми на поміч Василині – за харчі та одіж, і у свої п’ятнадцять виступала такою лебідонькою, що парубки в’язи звертали, на неї задивляючись. І все було б нічого, якби одного дня не виріс у дівки живіт – та ще й не від вареників із маком. Сироту у Висівках любили, жаліли, тому й покриткою робити не стали, на глум хлопам не дали. Обвінчали хутенько з кульгавим, однооким сином коваля, Павлом Бойчуком, що хворів на сухоти і небавом після весілля віддав Богу душу, та й повернулася Меля до корчми – вінчана й пузата. Василина, щоправда, покричала для порядку, що вижене грішницю до дідька і нехай та Христа ради жебрає з байстрям своїм, із вилупком нікудишнім, та Левко швидко ці погрози їй назад в горлянку заколотив. А що вже цікаво було селянам, хто звів Меланку, – то словами не передати! Вся слобода, затамувавши
