– так далеко, що туди не дотягнуться закривавлені руки односельців. А якщо вона повернеться… себто коли вона повернеться за боргом, ніхто з них не зможе завдати їй шкоди – ні поодинці, ні гуртом, най би село до того часу і вдесятеро збільшилося.
Тому що вона не буде такою доброю, як мама.
Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце… Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили – біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не одна сирота піде, та й недовго їй мучитися за Юхимом – років п’ять… Гафійка ще раз зиркнула на хлопця – ні, менше. Років зо три. Часу немає – ані в неї, ані в нього.
– Тобі батько велів женитися? – прямо спитала вона. Той кивнув.
– Ка-али, ожене.
– Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.
– Овва, не бели! А як тато звеляць?
– А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися – хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?
– На Поклову хосю зенитися.
– Молодець. – Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара – плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю… її ріднесеньку… Тут Гафійка захлинулася власними думками – і риданнями.
– Цюєс, цюєс, – не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, – а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?
– Ні. Нічого вона мені не казала. – Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. – Просто знаю, і все. Воно й на краще, – вже сама до себе промовила вона. – Орися – не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!
– Сцьо?
– Пусте. – Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив – прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.
Вони підпалили хату.
Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки… Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!
Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп
