Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Смерть. Сибірські новели (збірник) - Борис Антоненко-Давидович страница 36
Перше, що зафіксувалось, це – ритмічні цоки військових чобіт по бруку.
Р-аз! Раз-два, раз-два…
То ступала якась військова частина. Може, рота, може, батальйон або й цілий полк. Тільки це не червоноармійці. Ні. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до віками плеканого механізму.
Тут ніщо не зірветься, тільки —
Цок! Цок! Раз-два, раз-два.
Певно, на закаблуках цих чобіт прибито залізні підківки і самі чоботи трошки заважкі – через те воно й виходить так.
Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміло. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте – де я бачив цю картину?
Грубо поголені голови, молодцювато вивалені очі і застиглі, кам'яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах.
Ах, що я? Ну, які ж це червоноармійці!
Кость придивляється і з жахом бачить на безкозирках білі кокарди і передній ланцюжок червоних погонів.
– Смирна-а! Равнение направа… Гаспада афицеры…
Кость вдивляється і бачить, що цоки по бруку – то тільки згусток, а насправді – просто на нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Ні, не розбереш. Біла сукня з букетом білих троянд. Навіщо така чудна гармонія – біла сукня й великі білі троянди? І взагалі – навіщо троянди?.. Попівські золоті ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага – Слатін! Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті ґудзики на синьому мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут?
– Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а и благослови достоя-ание твое-е, победы благоверному…
Кадильний спів з колишніх молебнів затоплює вулицю, пішоходи, доми, натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна відрізнити ухові неприємний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка:
– …на сопротивныя да-аруя-а-а-а…
Той проклятий, знайомий до зануди спів суне ближче й ближче. Кость оступається назад і бачить, що між ними і натовпом зовсім порожнє віддалення. Воно кожної миті меншає.
Де це? Денікінці вступають до Києва, чи що?.. Тоді – відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це – не Київ, це – його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.
Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічно меншає. Зірватись би й бігти. Бігти не оглядаючись. Навмання. Світ заочі. Аби тільки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бігти несила. Навіть обернутись не можна. Натовп вчепірив у нього тисячеський погляд і приковує до себе, паралізує Костя. Кость уже на кінці мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали.
Нараз по натовпу