помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.
– Ну їх к чорту! – І Чернишов одразу ж забув про них. – Тут, Горобенко, от що є. Я чув – ти там художню майстерню організував?
– Є така.
– У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його – до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?
– Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.
Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:
– Учитель є?
– Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.
Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів:
– Знаєш, Горобенко, я придумав… я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі – із чека на принудительних – паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не здатні (аристократки) – от їх би до тебе за натурниць!..
Миша Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не збагнувши, перепитав:
– …За натурниць?
Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.
– Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна – Шигорина, жінка ротмістра… а друга… та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!
Горобенко понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць… Шигорина, жінка ротмістра… «паряться» в допрі… Голі жіночі груди… Майстерня…
Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав:
– Але ж, може, їм це… того… важко буде?..
Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею:
– Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова – так прямо… (Чернишов зупинився, щоб підшукати порівняння)… ну чисто тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам зроду-віку не бачив…
Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова.
В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.
…Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією… Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!
Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..
І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю – Чернишов отак… за натурницю?..»
За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:
– Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться… Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.
Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Чернишов поспішно набивав паперами свій портфель.
XVIII
Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього
