щось велике і незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залізно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фізично, як воно сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м'язи. І не відрізнити, де це воно кінчається в тебе, де в твого сусіди, в Кричеєва, Дружиніна, Попельначенка. Воно спільне, і кожний у ньому мала, але конче потрібна частка. І це зрозуміло: насуваються чорними валами грозові хмари. Ще тільки чути віддалений гуркіт грому, але тиша довкола густішає і ось-ось її розітне вогнева стріла. Хтозна, що діється зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих нив і зелених гаїв згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко і ще багато їх, наших, розкиданих поза містом, наших, розпорошених у хаосі безладдя, повстання і руїни? Де ви, що з вами, наші далекі сільські товариші?..
І ставала ще густішою тиша в кімнаті, і таємничіше мигтіли свічки. А Зівертів голос – не декламаційно і навіть без пафосу, а діловито, обмірковано і обчислено – далі:
– …Але насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих усяких просвітян, цих колишніх членів Українського Національного союзу… Треба, нарешті, витягнути на денне світло цих фабрикантів лісової ідеології!..
По цих словах знову щось мимоволі тьохнуло Горобенкові і забилось у грудях, але він зараз же розчавив його в собі. Він навіть трохи посунувся наперед і знову пожадливо слухав Зіверта. І гартовані Зівертові слова вабили його, примушували слухати. Він схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закореніти в його пам'яті трафаретом, як усякі слова з безлічі усяких промов, але настирливо хотілося Горобенкові збагнути: хто він? Ні, ні – не те що, чи він латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справді якась інша раса!) Ні, зовсім не те. А ось що. Відкіля це? Відкіля ця динамічна постать, палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів, або, може, з підпілля «Народної волі»?..
І зовсім не те. Які можуть бути порівняння! Абсурд! Реально і просто: Зіверт – це згущене втілення всієї цієї кімнати, взагалі – тисяч кімнат з електрикою або з свічами, з каганцями або без них, тих кімнат, що раптом молодими бруньками взялися на засохлому дереві старого життя. Це той нерв, що найбільше реагує, коли збурено інстинкт партійної самоохорони.
Горобенко напружено вдивлявся в рухливі, гострі, великі очі, а думки снували йому далі образ Зіверта.
…Зіверт – з тих небагатьох, що вже цілком перейшли межу вчорашнього. І ти, і Чернишов, і Дробот – всі ви ще тільки чвалаєте своїми стежками, а він уже далеко по той бік. Через те в Зіверта (без пози, а цілком натурально) сидить і поет, і рахівник, і ніжна ліра (так, так – від кого це я чув? – Зіверт прекрасно грає на скрипці, він просто віртуоз), і скривавлений меч. І це, врешті, зрозуміло, чому в Зіверта сплелися в одне неподільне темперамент дикуна і вища математика.
