місці існувала ще одна планета.
Орбіти великих планет Сонячної системи у просторі
Скажімо, у Грузії зберігається копія датованого 1561 роком документа, у якому згадується, що біля Марса є ще одна зірка. На глиняних табличках давніх шумад (V—І тис. до н. е.) зафіксовані відомості, з яких випливає, що між орбітами Марса і Юпітера люди спостерігали «планету-невидимку». Подібні відомості можна зустріти й у давньокитайських літописах.
Пізніше з’явилися й перші наукові обгрунтування того, що десята планета могла існувати. У 1766 році німецький астроном, фізик і математик Йоганн Тіціус сформулював, а інший німецький астроном, Йоганн Боде, вивів чисельну закономірність у відстанях планет від Сонця. За цим правилом, між Марсом і Юпітером повинна існувати «планета № 5». Те, що правило Тіціуса – Боде працює, довели подальші відкриття Урана, Нептуна і Плутона.
Наприкінці XVm століття на конгресі в німецькому місті Готі було вирішено почати пошук відсутньої планети. Однак нікому з тих астрономів, яким доручили спостереження, не пощастило. Планету знайшов у 1801 році Джузеппе П’яцци, директор обсерваторії в м. Палермо (о. Сицилія). Коли обчислили орбіту цього космічного тіла, з’ясувалося, що воно рухається точно на тій відстані від Сонця, що було передбачено правилом Тіціуса – Боде. Астрономи тішилися: знайдена відсутня планета. Її назвали Церерою, на честь богині – покровительки Сицилії.
Однак невдовзі виявилося, що Церера – не єдина планета, що є на цій орбіті. Відкриття йшли одне за одним: у 1802 році була виявлена між Юпітером і Марсом ще одна мала планета – Паллада, у 1804 році – третя планета – Юнона, а в 1807 році – Веста. Отже, там, де очікували знайти одну велику планету, знайшли чотири маленькі. Тим часом потік відкриттів малих планет (їх ще називають астероїдами) не припинявся, і до 1890 року їх було відомо вже понад триста. А на сьогоднішній день відкрито близько 2000 астероїдів. І це ще не все – якщо вірити розрахункам, їхня кількість може перевищувати 7000!
Усі вони рухаються приблизно на тій самій відстані від Сонця, що й Церера, – 2,8 астрономічної одиниці (одна астрономічна одиниця дорівнює відстані Землі від Сонця, що становить 150 млн кілометрів). Саме ця обставина дала змогу німецькому астроному Г. Ольберсу ще в 1804 році висловити гіпотезу про те, що малі планети з’явилися в результаті розпаду на шматки великої планети, якій він дав ім’я Фаетон.
Гіпотеза німецького вченого виявилася такою правдоподібною, що існування Фаетона вважалося загальновизнаним до 1944 року, до появи космологічної теорії О. Ю. Шмідта, яка трактувала виникнення астероїдів інакше. Відповідно до цієї теорії, астероїди – не уламки Фаетона, а матерія планети, що не утворилася.
Вивчення метеоритів, що впали, стало одним зі способів з’ясувати, чи існувала планета Фаетон. Академік А. Заварницький, спираючись на аналіз складу метеоритів, спробував реконструювати будову загиблої планети. Залізні метеорити він вважав уламками планетного ядра,
